Маршельє перестав клацати і склав руки на грудях:
— Як ти гадаєш, ця історія може мати продовження?
— Можливо, існують й інші свідки, яких треба прибрати. Одне принаймні ясно.
— Що саме?
— У лоні самої секти сталася якась подія, що спричинила паніку. Усе почалося з неї, я в цьому переконаний.
— І що ти припускаєш?
— Не знаю. Можливо, секта готує замах на «нечестивих». Як японці із секти «Аум» 1995 року. Саме тоді, коли Ґетц довідався про це, він вирішив дати свідчення й розкрити їхні наміри.
— Твоя історія — справжній роман.
Каздан нахилився через стіл.
— Хіба ти маєш не ту саму інформацію?
— Так, але…
— Але що? Треба їх зупинити. Прокляття! Так чи інак, але треба зупинити цих божевільних!
Маршельє підвів погляд.
Уперше з його обличчя зійшов ворожий і насмішкуватий вираз.
— А ти усвідомлюєш, що в тебе немає жодного прямого доказу? Що всі твої висновки вибудувані на припущеннях?
— Існують сліди від черевиків. Черевиків, які носили тільки в період Другої світової війни. І частинки дерева. Специфічної акації, на якій знайдено сліди пилку рослин, які ростуть лише в Чилі.
— Усе це нічого не варте, якщо не вдасться встановити прямого зв’язку між сектою і жертвами. А я переконаний, що з цього боку було вжито всіх заходів остороги. Повір, ні Ґетц, ані Манурі не надсилали Гартманові електронних послань.
Каздан ударив кулаком об стіл.
— Ці люди викрадають і катують дітей! Вони — серійні вбивці! Їх треба зупинити! Ніякої пощади!
— Заспокойся. Хоч би яке грубе досьє ми зібрали на тих хлопців, однак нічого не можемо зробити, й ти це знаєш. Насправді ми не можемо навіть наблизитися до них. Люди з «Колонії Асунсьйон» озброєні до зубів. Будь-який напад на них у ліпшому випадку призвів би до колективного самогубства, як було із сектою «Орден Храму Сонця». У гіршому — запекла битва, як у Вако, де були жертви з обох сторін.
— То що ж тоді робити?
— Ти підписуєш протокол і повертаєшся до буденного життя. Ми ж продовжимо розслідування. Можливо, знайдеться інший слід.
— Який?
— Гроші. Ці хлопці надто багато маніпулюють із грошима. То їм доводиться відмивати брудні гроші, які вони привезли з Чилі, то вони вдаються до всіляких прихованих оборудок. Фінансова бригада вийшла на сліди їхніх рахунків у Швейцарії. Ми чекаємо дозволу від банків. Вивчаємо також їхні анонімні товариства, що ховаються під різними невинними вивісками.
— Це триватиме місяці.
— А може, й роки. Але це все, що ми маємо.
Маршельє взяв надруковані аркуші й подав їх Казданові.
— Підпиши свідчення. Ми розмістимо їх у рубриці: «Героїчні фантазії».
Каздан зробив те, чого вимагали від нього, відчуваючи полегкість, адже нарешті він може піти, роздратований тим, що поліційна машина застрягла на мертвій точці. Він хотів проковтнути слину, але не зміг. Це нагадало йому вісімдесяті роки, період кризи, коли транквілізатори висушували йому горло.
Каздан підвівся і попрощався з Маршельє кивком голови.
Він уже взявся за ручку дверей, коли той покликав його:
— Існує ще одне рішення.
— Яке?
— Проникнути в «Колонію». Знайти Гартмана. Немає сумніву, що німець живе в області Кос. Треба викрасти його й привезти до Франції, де можна буде його судити закритим судом. Як ізраїльтяни вчиняли з нацистами.
— А хто міг би зробити це?
— Не ми, в усякому разі. Не офіційна поліція. І не армія. Лише вільні партизани могли б чогось домогтися. Хлопці, яким немає чого втрачати.
Каздан зрозумів, що детектив пропонує, аби він сам зіграв роль «вільного партизана», який проникне в «Колонію». Чоловік, якому шістдесят три роки і якого можна впізнати за сто кілометрів.
— Це благословення?
— Це робота, яку треба зробити. І не важливо, хто за неї візьметься.
— Ти готовий виявити таку довіру старому вірменинові?
— Ні. Але я не можу перешкодити тобі поїхати покататися на лижах.
— Цього року на Кос-Межеані немає снігу.
— Пошукай добре. На самій вершині ти знайдеш його.
72
Спаржа — рослина холодної пори року.
У всякому разі, це був саме такий її різновид. Волокін точно не запам’ятав його назву: «білі паростки», «зірки» чи «зелена». До цього додавалася ще й м’яка зима 2006 року, яка дозволяла безпечно висаджувати у ґрунт цю рослину навіть у грудні.
За певних умов.
Напередодні його колеги-робітники накидали гною на дно траншей і дезинфікували корінці жавелевою водою. Тепер можна було висаджувати саджанці за певного схемою. Борозенки мали бути прориті на відстані 100 сантиметрів одна від одної і мати глибину 25–30 сантиметрів. Щодо відстані між самими рослинами, то вона не могла бути меншою за 45–50 сантиметрів. Треба було знову розкидати гній, потім покласти на нього рослини корінцями в напрямку лінії. Після цього все присипали п’ятисантиметровим шаром землі й розрівнювали її сапкою.