Ось уже дві години, як Волокін повторював ці рухи, низько нахилившись над смердючою землею, в рукавицях, вимащених гноєм. І хвора нога пекла йому, немов розжарене поліно, закинуте у полярний холод.
— Зробимо перерву?
Волокін випростав спину. Він працював разом із молодим тунісцем кремезної статури. Хлопець — його звали Абдель — подав Волокіну сигарету.
— А тут дозволено курити?
— Плював я на їхній дозвіл.
Обидва були в куртках і штанях із чорної тканини, однакових чоботях та бейсболках, які видала їм «Колонія». Припаливши сигарету «Мальборо», яка огорнула його теплом і чудовими гострими пахощами, росіянин подумав про знамениту картину «Ангелус». Тут була та сама сцена. Двоє хлопців[98] стоять посеред поля в золотавому світлі. Щоправда, у своїх костюмах вони були більше схожі на в’язнів «Анголи», найбільшої в’язниці Луїзіани.
Абдель випустив хмару диму, потім подмухав на свої руки і сказав:
— Я ніколи не забуваю прислів’я: «Якщо у грудні випав сніг, то він урожай зберіг».
— І що це означає?
Магрібець зареготав:
— Не маю жодного уявлення. Але хай там як, а цього року снігу немає.
— Звідки ти сюди прийшов?
— З Віґана. Я приїжджаю сюди щороку, у грудні. А ти?
— З Мійо. Улітку я ґарую то там, то там, на збиранні врожаю. Потім переходжу на збирання винограду. Узимку я здебільшого в Альпах. Інструктор з лижного спорту. Це вперше вирішив попрацювати взимку на фермі. Але не сказав би, що це робота легка.
— Ти мене дивуєш.
Вони покурили мовчки. Волокін окинув поглядом навколишню місцевість. Поза обробленими ділянками земля нагадувала мертву пустелю місячного краєвиду. Дерев було зовсім мало, і на краях плантацій стриміли зеленаво-сірі скелі. І над усім зависла якась висушена вічність, від якої стискало горло. Тут ти був наодинці з Богом. Якщо тобі щастило відчути Його присутність.
Волокін подумки вирішив, що його компаньйон дозрів для кількох прямих запитань.
— Як воно тут? Я маю на увазі середовище?
— Препаскудне. Хлопці з «Колонії» просто схиблені на релігії. А втім, їх зовсім не видно. Вони тримаються десь осторонь. Ми з тобою нечисті, зрозумів?
— Недуже.
— Я теж. Але можу тобі сказати, що справжнє провалля розверзається між землями, де треба Гарувати, й тими, де працюють інші й де збудовані теплиці.
— А ти там був коли-небудь?
— Ні. То недоступна зона. Обгороджена колючим дротом. Із охоронцями на вході. З електронними замками, які реагують лише на відбитки пальців.
— А хто там працює?
— Діти. Там дуже тонка робота. — Він поворушив пальцями. — Спеціальна робота для їхніх маленьких рук.
— Діти, кажеш? А ти їх бачив коли-небудь?
— Здалеку. Вони живуть по той бік.
— А через лікарню можна пройти на ту сторону, як ти гадаєш?
— А чого тобі там треба?
Волокін пустив повз вуха це запитання.
— Що тобі відомо про тих дітей?
— Не дуже багато. Лише чутки. Коли вони не працюють у теплицях, то співають, а коли не співають, то їм дають прочуханки.
— Ти знаєш подробиці?
— Ні. Громада повністю від нас відмежована.
Але вони добре платять, і поки ти виконуєш їхні правила, вони тебе не чіпають. Вони…
Абдель кинув сигарету і втоптав її в землю.
— Прокляття!
Волокін також почув гуркіт двигуна. Він наслідував товариша, затоптавши сигарету. До них повільно наближалася вантажівка, похитуючись на ґрунтовій дорозі. Модель із відкритим кузовом. У кузові стояли люди. Пилюка у сяйві сонця робила повітря плямистим, унаслідок чого атмосфера ставала видимою, а машина, попри холод, здавалося, пробивалася крізь піски Сахари.
Росіянин упізнав силуети, що стояли в кузові вантажівки. Діти. Випростані й нерухомі. Їхні обличчя проти світла здавалися білими вогниками свічок. Вони були вдягнені не в баварський одяг, а в костюмчики з чорної тканини. Білі сорочки зі стоячими комірцями визирали з-під піджачків. Ця деталь підсилювала їхній монастирський вигляд. Маленькі лютеранські пастори.
Вантажівка проминула їх десь на відстані сотні метрів. Волокін помітив одну деталь. Борти та дно кузова були вистелені дошками. Безперечно, для того, щоб пасажири не доторкалися до жодного із сучасних матеріалів. Голови всіх дітей були прикриті чорними бейсболками. На цій відстані вони були схожі на капелюшки, які носять аміші. Аміші Зла.