Росіянин затремтів, а тим часом вантажівка зникла, огорнута хмарою пилюки.
Він був тут заради них.
Він прийшов, щоб урятувати їх.
73
Йому вже доводилося переживати такі хвилини.
Наближення тієї миті, коли таємницю нарешті буде розгадано.
Мета, до якої ти йшов так довго, тепер на відстані простягненої руки.
У такий момент тебе завжди обступають паранормальні явища. Істина здається такою близькою, що обертає час і пробуджує в тобі блискавично короткі передчуття. Ти вже відчуваєш у жилах вібрації майбутнього шоку. Це як ті ледь чутні підземні поштовхи, що передують бурі — їх спроможні відчути лише тварини.
Їдучи по автостраді зі швидкістю понад 200 кілометрів на годину, Каздан переживав саме такі хвилини.
Перша година ночі. Він уже проїхав Фермон-Клеран і звернув у напрямку Мійо. Через двісті кілометрів він, як і того першого разу, виїде на дорогу N88, що приведе його у Флорак. У нього не було якогось конкретного плану, жодного уявлення про те, як він проникне в «Колонію» або налагодить зв’язок із Волокшим. Бо покладав надії на миттєве натхнення. А також на озброєних селян. На Роша та його хлопців.
Він зупинявся на самій вершині перевалу, щоб випорожнити міхур. Тепер йому знову хотілося помочитись. Ознака старості. Або страху. Або й першого, й другого. Помітив місце для зупинки. Покинув освітлену автостраду, щоб пірнути в темряву. Громадські туалети простягали до нього свої вказівні знаки. Проте Каздан віддав перевагу кущам. Коли закінчив свою справу, то почув крик, який пролунав над далеким гудінням автомобілів.
Крик якогось птаха.
Пронизливий і жалібний зойк, водночас хрипкий і уривчастий.
Стоячи в кущах, Каздан напружив слух.
Хрипкий крик пролунав знову, розкраявши ніч, мовби скошений спалах блискавки.
Він стояв нерухомо ще кілька секунд, відчуваючи, як приходять у рух досі заблоковані зчеплення його мозку. Щось таємниче набувало там форми. Щось таке, що завжди було там, у межах досяжності його розуму, але чого він досі не міг досягти.
Крик.
Ось він — ключ.
Чому він не додумався до цього раніше? Дослідники секти працювали над вивченням людського голосу. Й ось тепер його опанувало відчуття, що їхньою метою було відкрити зброю. Відкрити руйнівну силу, пов’язану з вокальними спроможностями людини.
Таким був їхній проект.
Узяти під контроль орган утворення звуку, щоб перетворити його на знаряддя вбивства.
Усі інші елементи стали на місце.
Гартман-батько був зачарований впливом тибетського співу на речі. Він звернув увагу на вібрації, що відбувалися на поверхні шкури барабанів та гонгів. Потім він вивчав в Освенцімі крики жаху ув'язнених. Відкрив там якісь невідомі явища. Безперечно, йшлося про непрямий вплив голосів на матерію, у десятки разів підсилених страхом. Про електричні лампочки, які вибухали. Про одвірки, що дрижали. Про явища, схожі на ті екстремальні випадки, коли співачка голосом розбиває на друзки кришталевий келих…
Він записував на плівку зойки й вимірював їх інтенсивність.
Він вивчав звукові хвилі й визначав межі їх впливу.
Такими були наукові дослідження Людожера.
Він шукав крик, який можна було б застосовувати як зброю.
Крик, який убиває.
Цей міф існує в усіх цивілізаціях. Ганс Вернер Гартман зробив його об’єктом наукової програми. Ось чому він шукав дітей із чистим голосом. Ось чому він катував їх. Аби добути звукові хвилі найвищої напруги. Звукові розряди, що проникали б у слуховий орган людини і руйнували його.
Унаслідок якогось невідомого феномену дитяче горло, доведене до пароксизму, утворювало смертельну звукову хвилю.
Ніби тягнучи за ниточку, Каздан пригадав і інші деталі, що підтверджували його теорію.
Він згадав, що сказала Франс Одюсон, експерт-отоларинголог зі шпиталю Трусо, коли говорила про голку, яка проколола завиток внутрішнього вуха: «Вона пройшла крізь слуховий апарат, як звукова хвиля дуже великої потужності».
Каздан не міг собі уявити простішого розв’язання проблеми.
Зброєю злочину була звукова хвиля.
Ось чому не було знайдено ніяких матеріальних частинок у слухових органах жертв. Знаряддя вбивства було нематеріальним!