Ця плівка була ключем, який мав відкрити йому ворота до «Колонії».
Кілька років тому німецькі хакери з комп’ютерного клубу «Хаос» навчили його не тільки зламувати комп’ютерні замки безпеки. Вони також ознайомили його з методами знешкодження біометричних систем контролю, які набули великого поширення в сучасному світі.
Зокрема вони показали, як можна виготовити фальшиві відбитки пальців.
Перш ніж податися до «Колонії», Волокін купив дещо у крамниці канцелярського приладдя, потім повернувся до свого помешкання на вулиці Амело. Там налив клею в заглибину на коркові з пляшки, потім обмазав ним склянку, яку тримав у руці доктор Валь-Дувшані, й закріпив його там липучою стрічкою.
Висихаючи, клей утворив пару, що відкрила жирні сліди відбитків. Добре видимі борозенки під білим нашаруванням. Волокін вибрав найліпший відбиток, сфотографував його цифровим фотоапаратом. Закинув знімок у комп’ютер, де зробив його максимально контрастним, щоб малюнок ліній було добре видно. Потім перевів його в негатив. Білі риски на чорному тлі.
Потім зарядив принтер прозорою плівкою і надрукував знімок. Далі намастив прозорий аркуш клеєм для дерева і чекав дві години, поки клей утворив, висохнувши, прозорий шар. Дуже обережно відклеїв плівку, на якій тепер були в позитиві борозенки відбитка. Далі залишилося тільки вирізати знімок по його контурах, щоб мати змогу в потрібний момент приліпити до пучки власного пальця.
Саме цей фальшивий відбиток і дістав Волокін.із сірникової коробки. Приклав його до вказівного пальця, намагаючись не зім’яти, потім вийшов зі схованки, наче лис. Наблизився до самих воріт. Іще раз швидко перебіг через освітлене коло. Притиснувся до стовпа воріт. Без подиву побачив у пілоні нішу, а в ній меншу заглибину, куди якраз можна було вставити вказівного пальця. То був біометричний замок. Волокін притулив до нього пальця, затуленого чужим відбитком.
Стулки воріт повільно відчинилися.
Перед ним лікарня. Велика будівля триста метрів завдовжки, під величезним сріблястим навісом. Праворуч стояла церква з дзвіницею у формі металевих листків і дерев’яна будівля, що, як він пригадав, була консерваторією, де йому так часто доводилося співати Miserere.
Волокін пройшов іще трохи вперед. Ліворуч майданчик, на якому стояло кілька машин. Інші будівлі, всі дерев’яні, накриті такими собі парасолями з плитки замість звичайного двоскатного даху. Усе це скидалося на курортне село, оточене підстриженими кущами. Лише одна деталь свідчила про зловісний характер цього місця.
Нова огорожа зі сталевого дроту та сторожові вишки з прожекторами, які повільно оберталися й у світлі яких виблискували зубці у формі бритвених лез.
За цією сталевою огорожею билося серце «Колонії».
Зробивши велике коло, він рушив до лікарні. Підійшовши до цієї будівлі з правого боку, Волокін побачив бічні двері. На одвірку був отвір із біометричним замком. Волокін застосував свій відбиток. Двері відчинилися без проблем. Росіянин сказав собі, що Валь-Дувшані справді був однією з чільних осіб «Колонії». Схоже, відбитком його пальця можна було відчинити всі двері.
Волокін увійшов у темний коридор. Поки що він не мав наміру заглиблюватись у лабіринти лікарні, а хотів проникнути на заборонену територію, де жили діти. Ще одні вогнетривкі двері. Ще один біометричний замок. Волокін застосував той самий метод, що й на двох попередніх замках. Він переступив через поріг і фізично відчув, що перетинає кордон. Кордон території, обгородженої сталевим дротом із лезами і наповненої таємницями.
Долинув далекий шум системи кондиціонування повітря. А він усе йшов і йшов. Світло нічників, шарудіння його кроків, яке поглинав лінолеум, одноманітно білі стіни, усе це створювало враження чогось ватяного, анестетичного, майже снодійного. Він не зберіг ніяких спогадів про це місце. Він сюди ніколи не потрапляв під час перебування у «Колонії». Мабуть, саме тому і був досі живий. Дістався до іншого вестибюля. Обернене віддзеркалення першого. Єдина відмінність полягала в тому, що цей простір не був освітлений. Лише омитий місячним сяйвом. Волокін перетнув його, потім без труднощів вийшов. «Зона чистоти». А точніше, «атріум». Тепер йому пригадалися й назви. Будівлі та теплиці були розташовані по дуже широкій овальній дузі, на дні неглибокої долини з пологими схилами. У центрі була велетенська рука, простягнена до неба. У той час ця скульптура вселяла йому жах. Рука, позначена християнським натхненням, але в ній відчувався також таємничий зв’язок із тотемами культури тихоокеанських цивілізацій. З тими світами, в яких правлять могутні духи, Мана. Авжеж, ця дерев’яна долоня, простягнута до небесного склепіння, мала в собі щось поганське, первісне, те, що передувало християнській історії.