Пройшовши поміж стелажами, він побачив за цією першою залою лабораторію для досліджень. Велику кімнату з кількома тамбурами на вході. Скляні стіни. Операційні столи. Вимкнені лампи. А також комп’ютери, пробірки, флакони, центрифуги…
Волокін відзначив, що операційні столи були не зовсім звичайних розмірів. Надто великі — для тварин. Надто малі — для людей. Йому не треба було думати довго. Діти. Досліди секта здійснювала тільки на дітях. На тих, безперечно, які вже відбули мутацію, і їхній змінений голос зробив їх непотрібними. На таких, як Юґо Монестьє, Танґі Візель, Шарль Белон… Скількох іще?
Несподівано Волокін відчув холод, який панував у кімнаті. Він знову подивився на органи, що зберігалися в освітлених скляних колбах. То були людські горла. Гортані. Голосові зв’язки. І зрозумів. Ці органи були видерті з тіла, перш ніж вони стануть нечистими.
Перш ніж вони будуть спотворені гормонами статевої зрілості.
Зі слізьми на очах Волокін простяг руку до однієї з чотиригранних скляних посудин.
Ніби хотів доторкнутися до одного з підвішених коралів.
У цю секунду бризнув пучок світла, оточивши його пальці білим сяйвом.
Він спізнав таке відчуття, ніби його рука також перетворилася на органічний кущ.
— Маючи такі руки, кого ти хотів переконати в тому, що ти сільськогосподарський робітник?
Волокін обернув голову й посміхнувся. До нього наближалося двоє чоловіків у чорних блузах. Він їх упізнав: управитель і один із його церберів.
Діти «Колонії».
Які явно не ухилялися від контакту із сучасними матеріалами. У кожного був у руці автоматичний пістолет МП7 А1, марки «Геклер & Кох». Зброя ближнього бою, призначена для пробивання «твердих» матеріалів, як зазначається у спеціалізованих підручниках. Переклад: людей у куленепробивних жилетах.
Волокін не відповів. У глибині душі він ніколи не сумнівався, що кінець його операції буде саме такий. На що він розраховував, кидаючись у пащу хижака? Він не знайшов відповіді у своїй маленькій голові наркомана-самогубця.
Проте відповідь існувала.
Вона з’явилася з темряви, набувши обрисів знайомого силуету.
Чоловік із сивим волоссям став видимий у задньому освітленні однієї з колб.
— Седрику, дитино моя. Я завжди знав, що ти до нас повернешся.
76
— Я повернувся без свого голосу, — сказав Волокін, сам дивуючись власному спокою. — Але з наміром припинити вашу діяльність.
— Нічого дивного, — відповів Бруно Гартман. — Ти навіть став поліціянтом. Ти завжди плекав, сам того не усвідомлюючи, цей потаємний намір. Повернутися сюди і нас знищити. З одного боку, це трохи безглуздо. З другого — треба віддати належне твоїй хоробрості. — Він усміхнувся. — Ти хоробра дитина, Седрику. Я знав, що рано чи пізно ти станеш для нас джерелом проблем.
— Чому ж ви тоді не вбили мене?
— А в цьому не було ніякого сенсу. Після твоєї втечі ми тебе знайшли. Ти лежав у лікарні, в Мійо. Ми навели довідки. Ти пройшов понад п’ятдесят кілометрів, обпалений, поранений, отупілий. Коли тебе знайшли, ти був у стані шоку. І нічого не пам’ятав, крім свого імені. Ніхто не знав, звідки ти прийшов. Навіщо нам було ризикувати? Адже не існувало ніякого зв’язку між тобою і «Колонією Асунсьйон».
— Ви мене пожаліли?
Волокін запитав це з іронією.
Він усе ще зберігав спокій, який прийшов до нього невідомо звідки.
— Ти був славний хлопець. Але ми ніколи не домоглися б найменшого результату з тобою. Надто впертий, надто хаотичний. Нам не вдалося обернути твою силу на конструктивну зброю. До того ж, коли ти втік, у тебе вже почалася мутація.
Гартман пройшов між колонами, освітленими ззаду. Бридкі органи, що повільно оберталися всередині колб, схожі на невідомі водорості, відкидали відблиски на його непроникне старече обличчя. Він мав на собі куртку з чорної тканини і був схожий на одного старого актора шістдесятих років, чийого імені Волокін не пам’ятав. Каздан, певно, відразу його згадав би.
— Ти здогадуєшся, де ми є, так?
Волокін не відповів.
— У музеї. У галереї мистецтва, яку започаткував мій батько понад шістдесят років тому, в Освенцімі.
Гартман розкинув руки, показуючи цим широким жестом на органи, що плавали у вежах із рожевого світла.
— Горла. Трахеї. Гортані. Голосові зв’язки. Інструменти голосу. Предмет досліджень мого батька. Предмет його палкої пристрасті. Він хотів зберегти органи тих дітей, які виявили надзвичайні здібності. Це традиція, що почалася з Освенціма. Йозеф Менґеле колекціонував чоловічі очі, зародки, жовчне каміння. Йоган Кремер — шматки печінки. Оригінальною характеристикою колекції мого батька був спосіб зберігання експонатів. Його метод провістив сучасну технологію, що передбачає застосування формаліну, ацетону, смоли… Та облишмо це… Важливо те, що ми змогли зберегти колекцію мого батька і збагатили її протягом років.