— Ви повинні пояснити мені, в чому річ.
Каздан обернувся на голос, який щойно пролунав. Силует Роша вималювався на тлі ночі. Густе волосся, широкі плечі, накриті блискучою курткою-анорак, під пахвою рушниця. Усе було симетричним, як на картині, що дихала звитягою й героїзмом.
Колишній поліціянт повторив пояснення. Наполягаючи на тому факті, що Волокіна викриють у найближчі години. А може, вже й викрили.
— Ваш колега — псих.
— Волокін першокласний детектив. Але він камікадзе.
— І ви гадаєте, на «Колонію» можна так просто напасти? Замість сніданку?
— Я кажу не про напад, а про проникнення на її територію. Ви знаєте «Асунсьйон». І, безперечно, знаєте, як можна туди проникнути. Треба врятувати Волокіна. Це справа невідкладна. Потім ми матимемо досить часу для того, щоб попередити поліцію. Справжню.
Роша увійшов до кімнати й налив собі кави. Його незворушність була споріднена з незворушністю гірського краєвиду там, надворі.
— Або вашого товариша досі не викрили, і тоді ваша місія здається мені досить простою. До зони сільськогосподарських робітників можна дістатися легко. Або він уже під вартою, і тоді справа його визволення стає надто ризикованою. І навіть неможливою.
— Ви допоможете мені чи я піду сам?
Роша усміхнувся і звернувся до сина цілком нейтральним голосом. Ніщо не свідчило про те, що між ними існує родинний зв’язок.
— Ти розбудиш усіх інших. — Він обернувся до Каздана. — А ви підете зі мною. По дорозі розповім вам про план операції.
— Ви вже маєте такий план?
Роша підступив до нього на крок. Прозора синь його очей нагадувала море. Не так море, як якийсь затишний його куточок, лагуну.
— План, він у мене тут. — Він доторкнувся вказівним пальцем до скроні. — Уже давно. Проте мені бракувало нагоди. — Він знов усміхнувся, і невимовно привабливий вираз з’явився на його обличчі. — Зрештою, може, ви й ваша історія про детектива, що туди проник, і є саме тією нагодою, на яку я давно чекав. Єдиною і неповторною.
Роша дістав карту регіону й розгорнув її на столі.
Завоювання Трої розпочалося.
78
Коли Волокін прийшов до тями, перше, на що він звернув увагу, був спів. Далекий і неясний. Він собі сказав: «Ось воно. Я тут. Я в самому серці пекла». Потім відзначив, що співають не Miserere, а щось інше. До нього дійшло, що він неспроможний поворухнутися. Він не був зв’язаний, але мозок уже не керував його органами.
Спів не припинявся.
Неповторна лагідність хорового співу, що, здавалося, повністю відривалась од матеріальності інструментів і ставала цілком абстрактною. Він подумав про «Німецький реквієм» Брамса, один із найтаємничіших творів, будь-коли написаних. Але ні, то був не «Реквієм».
Волокін подумки відштовхнув цю музику, яка гіпнотизувала його, й спробував проаналізувати безпосереднє оточення. Він лежав, витягнувшись, голий на металевому столі, накритому папером. Відчував холод від сталі на плечах. Дихав під довгим аркушем паперу. Хірургічний прожектор був спрямований на його обличчя. Він пригадав, що лампи такого типу не відкидають тіні, й на цю думку відчув страх. Нема нічого, щоб заховатися. Він зовсім голий. Зовсім незахищений. Зовсім вразливий.
Музика повернулася на передній план його свідомості. Звукові хвилі напливали, м’які, лагідні, переплетені з дитячими голосами. З деяким запізненням Волокін усвідомив, що він уже не відчуває хронічної алергії до хорової музики. Він одужав — але надто пізно. Він лежав на своєму смертному ложі.
Доклавши надлюдських зусиль, — вони здалися йому надлюдськими, — він спромігся трохи підвести голову. Поряд із хірургічним столом побачив іще один стіл. Круглий столик на одній ніжці, накритий зеленим сукном, на якому мерехтіла цятка світла, утворена іншим прожектором.
За тим столиком троє людей грали в карти.
Усі в паперових масках, усі у світло-зелених халатах.
Розгубленість і паніка хвилями накочувалися на нього. Волокін зрозумів, що хірурги просто чекали, коли він прийде до тями. Щоб він був при свідомості, коли вони оперуватимуть його без наркозу — щоб йому було боляче.
У цю мить один із чоловіків підвів очі над картами. Він подивився на Волокіна. З-під паперових масок у всіх трьох вибивалося сиве волосся. Троє дідів. Троє хірургів. Порочних і божевільних.
Лікар промурмотів голосом, у якому німецький акцент змішувався з іспанським:
— Наш друг приходить до тями.
Волокін схилив голову на стіл. Світло. Музика. Тепло від лампи. Холод від металу. Кошмар. Незабаром його перетворять на ковбасну начинку три нацистські хірурги, що вийшли зі своїх південноамериканських могил. А хоровий спів усе лунав і лунав, долітаючи до нього тепер звідусіль. Без агресії, без акценту. Наче хвилі прибою, що повільно виносили його на берег із теплого моря.