Волокін побіг дрібними кроками. Він уже не відчував твердих нерівностей під ногами. Ні гострого болю в нозі. Не відчував ні холоду, ні вітру. Відчував лише власний ритм, власне тепло, що утворювали ніби панцир, під яким він ховався від часу й простору. Його сили діяли. Його розум діяв. Він вибереться з цього. Найкращий друг людини — вона сама.
Несподівано він відчув іншу присутність, праворуч від себе. Ще одна група. Такий самий підрозділ із білими обличчями та в чорному одязі. Із палицями, що розтинають повітря. Невідворотний марш.
Страх і подив відбилися гострим болем у нього в боці. Більше нема куди бігти. Він послизнувся. Упав обличчям на косогір, гризучи мох, який замінив тут низьку траву. Знову підвівся на ноги, стримавши стогін, і подивився на обрій очима, повними сліз. Його жах став іще глибший. За кількасот метрів поперед нього рівнина закінчувалася урвищем, яке відбирало будь-яку надію на порятунок.
Продовження було очевидним. Дві групи дітей з’єднаються між собою і, просуваючись уперед, заженуть його у глухий кут, спиною до провалля. У Волокіна виникла інша думка. Вони не мали зброї, він був певен. І це лише діти. Три ляпаси — й він прорветься через їхню лінію й побіжить у протилежному напрямку. Це неважко. Але діти, безперечно, підтримують зв’язок із дорослими мисливцями і їм повідомлять, куди він побіг, і це буде кінець. А сил у нього вже не залишилося. Поранена нога нестерпно боліла. У грудях пекло. Голову тіпало, наче в лихоманці.
Так чи інак, а йому треба перепочити.
Заховатися.
Він побачив можливість порятунку ліворуч, де рівнина була покрита камінням.
Болото, з якого стриміли сотні гострих кам’яних брил.
Тягнучи поранену ногу, нахиляючись якомога нижче, Волокін добувся до цього природного святилища. Проте воно не було болотом, як йому спершу здалося. Лише замерзла земля, з якої, здавалося, проростало це гостре каміння, покрите лишайником. Воно було схоже на вузькі голови, що повистромлювалися зі ставка, обплутані зеленими водоростями. Він обрав один із каменів, понад метр заввишки, нахилений у бік урвища, і став підкопуватися під нього. Його думкою, якщо він іще був спроможний думати, було заховатися під цим каменем, ризикуючи годуватися землею протягом цілого дня.
Він заходився рити землю.
Він колупався в ній і колупався.
Пальці в нього були залиті кров’ю. Нігті повідтиналися. Короткий перепочинок. Земля замерзла. Металевий запах лишайника дурманив голову. Нарешті ніша стала достатньою, щоб він у ній умістився. Він доклав усіх зусиль, щоб розрівняти купку землі, яку накидав біля каменя. Зумів зберегти також близько квадратного метра замерзлого моху, щоб замаскуватися цією накривкою. Прослизнув у ямку, накрився мохом та лишайниками й відчув глибоку спорідненість із дикими кабанами, на яких полюють на Корсиці.
Він чекав.
Він вимірював час пульсаціями серця.
А також охолодженням тіла.
Нічого.
Він зачекав іще.
Він злився із землею. Із темрявою. І тепер не мріяв уже ні про що. Не існувати більше. Більше не дихати.
Нехай демони пройдуть, а тоді він побіжить у зворотному напрямку.
Аж раптом виляски й постукування. Дерев’яні палиці, що з розгону розгортають траву. Стукають об камені.
Діти-крикуни розсіялися навколо.
Волокін зіщулився. Принишк у схованці. Він відчував вібрації палиць, що обмацували землю. Він уявив собі, як діти оглядають кожен прискалок, обходять кожен камінь, розгрібаючи землю та мох навколо.
Якими були його шанси?
Несподівано світло пробилося в його нору.
Він закліпав очима й побачив маленький силует, що вирізнився на тлі неба.
Не вагаючись, простяг руку.
Затягнув хлопця у криївку.
Перш ніж той устиг закричати, він ударив його.
Потім ударив іще.
Аж поки відчув, що тіло в його руках бездиханно обм’якло, як неживе.
Волокін ухопився за мох, що змерзся докупи, свій єдиний захист, і натягнув його на себе, як саван. Він відчував на своєму тілі тепло від хлопця, який знепритомнів. І сказав собі, що коло його розслідування замкнулося. Він набув здатність бити дітей. А можливо, щоб вижити, йому доведеться і вбивати їх.
Він не міг визначити, скільки спливло часу.
Але більше ніхто не знайшов його в схованці.
Він дуже обережно відгорнув мох і ризикнув виглянути назовні.
Нікого.
Підвів голову й окинув поглядом ширшу зону.
Нікого.