У який бік йому тепер бігти? У глибині його свідомості людина повернулася на своє місце й витіснила звіра. Він став міркувати. Попри власне бажання.
Попри все. І зробив одне відкриття. Рівнина не була нескінченною, як йому здавалося. Натомість вона закінчувалася урвищем, за кількасот метрів попереду. Ця скеля, напевно, уривалася над нижнім плато, де «Колонія» обробляла свої землі.
Каздан зрозумів іще одну річ. Роша йому не збрехав. Прохід у скелях існував. Тіснина у крихкому вапняку. Ущелина Фермопіл. Треба було знайти ту кам’янисту терасу, з якої починалася ця розколина, що дасть змогу йому спуститися на інше плато й, можливо, заховатися там на якийсь час.
Добігши до урвища, він звернув праворуч, а не ліворуч, без якоїсь видимої причини. Він іще біг, коли відчув, що земля під його ногами змінила резонанс. Це була вже не трава, а гола скельна порода. Сіре плато, змережане трав’янистими прожилками, на якому стриміли великі камені, утворюючи ансамбль, схожий на мегалітичний пам’ятник у стилі Стоунхенджу, камені, розташовані в такий спосіб унаслідок якихось природних процесів.
Ущелина десь існує, він переконаний.
Він пробіг далі, стишивши темп, підвертаючи собі щиколотки на нерівному ґрунті. Й — о диво! — за кілька метрів справді побачив розколину у вапняку. Вона була широка. Принаймні на початку. Потім, десь у кінці скелі, вона звужувалася.
Каздан пірнув у розколину, помітивши природні приступки на одній із її стін.
Через кілька хвилин Каздан був уже на дні. У прямому значенні слова. Він спустився вниз щонайменше метрів на двадцять. Підвів погляд. Обидві стіни були нерівними, вони то наближалися одна до одної, то віддалялися на різній висоті, проте тут, на дні, починався прохід, який мав постійну ширину метрів зо три.
Каздан рушив уперед, не знаючи, чи то він заглиблюється в пастку, чи справді знайшов прохід, який дасть змогу непомітно наблизитися до «Колонії». Чи, може, просто схованку, де зможе дочекатися ночі. Він ішов і йшов. Хотів принаймні перевірити інтуїцію. Побачити, чи цей прохід виведе його на нижнє плато, на рівень «Колонії Асунсьйон». Можливо, він утратив пильність, відчувши себе в безпеці. Можливо, виснаження дало нарешті про себе знати. Та коли почув шарудіння в себе за спиною, то було вже пізно.
Наступної секунди він лежав на землі. Долічерева, з розкинутими руками, не встигнувши навіть дотягтися рукою до пістолетів.
Минула мить.
Він відчув коліно, що вперлося між його лопатками, і щось гостре встромилося йому в потилицю.
Потім лайка, вимовлена пошепки.
Тиск послабився.
Каздан звівся на лікті й спромігся подивитися через плече.
Позаду стояв Волокін.
На ногах грубі черевики. Ноги розставлені. Обличчя зеленаве.
Одягнений в уніформу «Колонії», полотняні штани й блузу, з-під якої виглядали голі груди, — він тримав у руці щось подібне до простого списа. Палиця, на кінці якої він прив’язав шнурком від черевика загострений кремінь. Обличчя хлопця було обліплене зеленим лишайником, який робив його очі схожими на двох привидів, одержимих галюцинаціями.
Неймовірно патетичний, але живий.
Каздан усміхнувся.
Тепер вони вдвох, і «Колонії» буде непереливки…
82
Він не встиг додумати свою думку, як нагорі почулося гуркотіння моторів. Автомобілі. Один, два, можливо, навіть три. Почулося клацання дверцят. Кроки на краю ущелини. Вони вистежили їх. Загнали в пастку, на дно ущелини.
— Каздане!
Голос Гартмана, що відбився рикошетом від скель. Серйозний. Стриманий. Але змінений. Лють. Ненависть. Емоції. Учителеві вже, напевно, повідомили про смерть сина.
— Відповідай! Ми знаємо, що ви там!
Каздан мовчав, дивлячись на Волокіна, який був у стані шоку.
Гартман зареготав.
Каздан уявив собі, як цей регіт зблискує в промінні сонця.
— Думаєш, я оплакую сина? Думаєш, я страждаю, що він помер? Мій син віддав себе в жертву, як і всі ми себе віддамо. Ми на це не зважаємо. Ми — першопрохідці. Піонери. Це нормально, що ми приносимо себе в жертву. Ми належимо до прогресу, логічного й необхідного!
Це були ті самі слова, які промовив Ганс Вернер Гартман, коли його допитував американський психіатр, у Берліні 1947 року. Божевілля перейшло у спадок від батька до сина.
— Каздане!
Чилієць звертався лише до нього. Перевага віку. Це давало йому можливість розіграти одну карту. Вступити в діалог із божевільним, а тим часом Волокін підійметься на поверхню.