Выбрать главу

— Не йдіть далі, — сказав Каздан. — Ви можете пошкодити докази.

— Капітан Ерік Верну. Судова поліція, перший відділ, — відповів той. — Хто вас викликав?

Він говорив стишеним голосом, попри своє роздратування, ніби боявся порушити якусь церемонію.

— Превелебний отець Саркіс.

— Раніше від нас? Чому він викликав саме вас?

— Я належу до його парафії.

Співрозмовник Каздана насупив брови, й вони утворили одну чорну лінію.

— Ви перебуваєте у вірменському соборі Святого Іоанна Хрестителя, — пояснив Каздан. — А я вірменин.

— Як ви змогли прибути так швидко?

— Я був уже тут. У конторі, на тому кінці подвір’я. Коли отець Саркіс знайшов тіло, він прийшов до мене. Усе дуже просто. — Він показав руки. — Я пішов узяти рукавички в машині й потім увійшов до церкви крізь парадні двері. Як і ви.

— І ви нічого не чули? Я хочу сказати, раніше нічого не чули? Якісь крики абощо?

— Ні. У будинку не чути, що відбувається в церкві.

Верну засунув руку кудись під блузу й дістав мобільника. Каздан подивився на ланцюжок, на перстень із печаткою. Справжній сищик. Він відчув наплив сентиментального розчулення, коли побачив усі ці деталі.

— Що ви робите? — запитав він.

— Викликаю команду з прокуратури.

— Уже зроблено.

— Що?

— Я теж викликав своїх людей.

— Ваших людей?

За стінами церкви заревли сирени, десь на вулиці Ґужон. Несподівано церква наповнилася експертами-криміналістами в білих комбінезонах, тоді як інші вже підіймалися на хори з хромованими валізками в руках, їх очолював чоловік, який широко усміхався під своїм каптуром. Юґ Пуйфера, один із керівників Служби кримінального обліку.

— Каздан… А ти, схоже, вічний?

— Як бачиш, трупи і досі є, — скрушно усміхнувся вірменин. — Ти мені зробиш тут усе, що треба, гаразд?

— Без проблем.

Погляд Верну ковзав від працівника Служби кримінального обліку до детектива у відставці. Він здавався приголомшеним.

— Спускайтеся донизу, — наказав Каздан. — Там немає місця для всіх.

Не чекаючи відповіді, вірменин зійшов сходами вниз і опинився в нефі, тоді як працівники технічних служб із пластиковими пакетами в руках уже шукали відбитки пальців між стільцями, а спалахи фотокамер потріскували між усіма чотирма кутами церкви.

Під правою стіною апсиди з’явився отець Саркіс. Білий комірець. Скромний костюм. Брови чорні, а волосся сиве, як у Шарля Азнавура. Коли Каздан підійшов до нього, він прошепотів:

— Це неймовірно. Нічого не розумію.

— Нічого не вкрадено? Ти все перевірив?

— А тут нема чого красти.

Превелебний отець казав правду. Вірменський культ забороняє ідолопоклонство. Ніяких статуй, дуже мало ікон. У церкві, власне, не було нічого, крім олійного світильника та кількох позолочених престолів.

Каздан зміряв священика уважним поглядом. Старий добре подався. Його чорні очі були затягнені туманом фаталізму. Того фаталізму, який не може вас не супроводжувати, якщо ваш народ уже дві тисячі років потерпає від гонінь, якщо ви самі прожили все життя у вигнанні, якщо ваша родина загинула під час геноциду — а автори того геноциду відмовляються навіть визнати свій злочин.

Старий детектив обернувся. Верну, стоячи за кілька метрів спиною до нього, щось шепотів по телефону.

Каздан наблизився до нього й нашорошив вуха:

— Не знаю, чого йому тут треба… Як пишеться його прізвище? Я щось не дуже розчув. Мабуть, як «Каскад» або якось так…

Вірменин зареготав у нього за спиною.

— Ні. Воно пишеться, як «Кастрат».

2

Перша картина зображувала битву під Авараїром у 451 році, коли вірмени повстали проти персів. На другій був портрет святого Месроба-Маштоца, винахідника вірменського письма. Третя була присвячена знаменитим інтелектуалам, депортованим і вбитим під час геноциду 1915 року. Ерік Верну пильно роздивлявся цих бородатих персонажів, намальованих на мурі, що оточував церкву, тоді як навколо нього крутилося з двадцятеро хлопчаків, які грали в квача. Вигляд мав недовірливий, розгублений, як у людини, котра щойно потрапила на планету Марс.

— Сьогодні середа, — сказав Саркіс. — У них щойно закінчився урок катехізису. За звичайних обставин більшість хлопчиків співають у хорі. Тепер у них уже мала б початися репетиція. Батьки приїдуть сюди забрати своїх дітей. Їх попереджено. А поки що нехай вони собі тут граються, чи не так?

Агент першого відділу судової поліції кивнув головою. Без особливої переконаності. Він підвів погляд на великий хрест, витесаний із туфу, що прикрашав мур, трохи осторонь від фресок.