Каздан ухопив хлопця за плечі. Його обличчя, обліплене зеленим мохом, було схоже на жувальну гумку з хлорофілом.
Вірменин дістав із-за пояса USP.45 Н&К. Тицьнув пістолет йому в руку. Схопив обойми, які зібрав на трупах, і поклав їх у кишені його блузи. Без жодного слова показав на небо над їхніми головами. Підіймайся. Потім іще одним жестом пояснив: я поговорю з тим психом.
Волокін запхав пістолет за пояс і став відразу підійматися по скелястій стіні. Майже водночас у проході почувся свист. Двоє чоловіків завмерли. Переглянулися. Їхні скривлені обличчя було останнім, що вони побачили. Спіраль диму розповзлася по ущелині. Потім іще одна. Ще. Сльозогінний газ. Класична техніка, щоб викурити здобич із нори. Каздан відступив назад. Стулив поли куртки. Втягнув голову в комір і затримав подих. Із наповненими слізьми очима він намагався відійти якнайдалі від кислотних хмар, сподіваючись, що Волокін уже підіймається нагору по скелястій поверхні стіни, ховаючись за хмарами білого диму, які його маскували.
Він оглянув прохід і помітив іще одну перевагу. Дим матеріалізував повітря у вертикальному проході й лінії лазерних прицілів стали видимі. Червоні скошені лінії, які ковзали, шукаючи цілі на дні ущелини. І натомість викриваючи позиції стрільців, які стояли нагорі.
Їх там було четверо, але Каздан не був у цьому впевнений на сто відсотків. Там могли стояти й інші люди з пістолетами в руках, які не мали лазерних прицілів. Він відступив іще далі й був вражений красою цієї миті. Червоні лінії були схожі на струни арфи, пурпурової і величної. Тепер залишилося тільки дочекатися прекрасної музики…
— Каздане!
Він уже не міг дихати. Не міг бачити. Намагався тільки напружити слух, чекаючи пострілів, які подадуть йому сигнал також лізти нагору.
— Я пропоную переговори! — крикнув він, на мить зробивши короткий і судомний вдих.
Натомість знову регіт Гартмана.
Божевільний, наче дзвін кимвалів.
— Переговори про що? І з ким? Це кінець, Каздане. Ви були для нас лише одним етапом. Випробуванням, яке послав нам Бог. Останнім перед перемогою.
— Якою перемогою?
— Ми володіємо криком, Каздане. Отець, Син і Крик. Ось наша Трійця!
Ноги в Каздана підгиналися. Повіки горіли. Вийти звідси. Треба дертися нагору. Поки він тут не впаде й уже не зможе підвестися.
— Невже ти не відчуваєш красу нашого проекту, Каздане? Замах, здійснений силою одного голосу. Відбиток чистоти у вашому жалюгідному світі. Знак благодаті на вашому ницому існуванні. Ніхто нас не зрозуміє. І це нерозуміння вже буде нашою винагородою. Знаком вашої пересічності.
Якого біса зволікає Волокін?
Невже їх там так багато вгорі, що він не може атакувати?
— Ми допомагаємо народитися Новій Людині, Каздане! Треба поступитися їй місцем! Це елементарний закон еволюції. Усе, що відбувалося досі, тільки пролог до того, що має відбутися сьогодні. Виходьте звідти й упадіть ниць! Ви повинні приєднатися до невтримної ходи нашого прогресу! Ви повинні схилитися перед волею Бога!
Каздан упав навколішки. Його обличчя було залите слізьми. Горло здушило. Тіло шкварчало, наче підсмажувалося на сковорідці. За кілька секунд він знепритомніє. Волокін. Якийсь голос стогнав на дні його черепа. Волокін. Це був уже не заклик, а благання…
Уперше.
Скеляста стіна не становила для нього проблем. Він піднявся по ній за кілька секунд. Тепер він був не далі як за два метри від поверхні. За два метри від озброєних чоловіків. Волокін сидів навпочіпки, наче мавпа. Упираючись ногами в один виступ. Ухопившись руками за другий.
Уперше.
Це вперше він застосує зброю. Настала та мить, коли йому доведеться задіяти ті рухи, які він тисячі разів повторював перед дзеркалом, із порожнім магазином, із заплющеними очима. Скільки їх там нагорі? Скількох він устигне покласти, перш ніж його прошиють кулі?
Він примостився на новому виступі. За один метр від поверхні. Знову присів, наче мавпа. Однією рукою дістав геклер-кох. Перевірив затвор. Запобіжник. Забув помолитися. Порахував до трьох.
Один, два…
Він вистрибнув із розколини у скелі.
Перекотився в траві й підхопився на ноги, із зігнутими коліньми, оцінивши сили ворога одним поглядом, їх було п’ятеро. І шостий — Гартман. Двоє з його боку розколини. Троє з того. Учитель нахилився над тріщиною і викрикував маячню. Між ними клубочився газ, ніби прориваючись із пекла крізь щілину в землі. Перш ніж вони змогли щось зрозуміти, Волокін вигнувся й підняв обидві руки зі зброєю під кутом 45 градусів. Набрав у груди повітря. Завмер.