Не так важко буде, безперечно, довести й інші їхні злочини. Будуть виявлені їхні установи, апаратура, спеціалізовані місця, де вони чинили насильство над дітьми та підлітками. Не кажучи вже про те, що віднині буде офіційно розслідуване таємниче джерело багатства секти, заховане в теплицях та оранжереях. Неважко буде виявити лабораторії з переробки маку, шляхи збуту наркотиків. Можна навіть сподіватися, що в ході розслідування вдасться знайти письмові бухгалтерські рахунки цієї комерції, незаконної на всі сто відсотків.
Щодо людей, то будуть проведені сотні слухань. Усі ланки їхньої системи мають бути ізольовані, допитані, потім піддані психічному лікуванню. Буде знайдено сліди викрадених дітей. Буде виявлено сліди їхнього перебування тут — горла у формаліні, виставлені в тутешньому моторошному музеї.
У справі «сектантських відхилень» «Колонія» стане взірцевим прикладом. Після того як її керівників буде покарано, треба буде здійснити її цілковитий демонтаж і організувати інститут опіки над фізично та психічно покаліченими дітьми.
Щодо недавніх убивств, то як докази можна буде навести сліди від черевиків, частинки дерева, знайдені на місці кожного злочину, і звичаї секти: діти, взуті в черевики давнього зразка, їхня манія обмацувати землю палицями з акації. До цього процесу, безперечно, приєднаються й психологи. Можливо, серед хлопчиків пощастить навіть виявити безпосередніх виконавців убивств Вільгельма Ґетца, Назерудина Саракрамагати, Алена Манурі, Режі Мазваєра…
Залишалося головне запитання. Що насправді готували Гартман і його люди? Замах? Коли Бруно Гартман нахилився над ущелиною, яку заповнив сльозогінним газом, він щось базікав про «замах, вчинений силою одного голосу», про «відбиток чистоти у вашому жалюгідному світі». Так, німець готував різанину під знаком крику.
Згадавши про секту Аум та її атаку із застосуванням газу зарину в токійському метро, Каздан уявив собі вбивчий крик, що пролунав би в коридорах паризького метро. Уявив фатальне відлуння, що відбилося б від тисяч керамічних плиток, протикаючи барабанні перетинки жертв.
А діти все співали.
Це була та мить — та знаменна мить, — коли мелодія соліста злітає над хором, доторкаючись до найчутливішої мембрани слухача. Як і того першого разу, Каздан відчув, що сльози набігли йому на очі. Ці дитячі голоси підносили душу, як два делікатні пальці підіймають кошеня, тримаючи його за шкурку на спині, підіймають із абсолютною легкістю, з абсолютною ніжністю…
Каздан більше не думав.
Насильство скувало його думки. Лише його тіло наповнювалося резонансом цієї поліфонії, як наповнюється благоговійним резонансом релігійного співу склепіння собору. Він спостерігав за обличчями співаків, які, об’єднавши голоси, вже не боялися нічого. Усі вони були в куртках та штанях із чорної матерії. І їхні риси, умиротворені, розслаблені, здавалося, були наповнені небесним відлунням. Якимось особливим вираженням тиші небес…
Єдині слухачі цього нереального концерту, двоє партнерів, залишалися зачарованими, приголомшеними, відчуженими від самих себе. Вони не розмовляли. Вони ледве дихали.
Проте під дзвінкими голосами, що перепліталися, утворюючи чудову мелодію, обидва відчули щось інше.
Не змовляючись. Не дивлячись один на одного.
Головну таємницю.
Серед цих янгольських голосів один приховував у собі руйнівну силу.
Серед цих хлопчиків тільки один володів криком смерті.
Котрий із них?
