Але доля розпорядилася інакше. Його дружина Наріне померла. Син покинув Францію. Він залишився сам-один у помешканні, в якому жив протягом двадцяти років, неподалік од площі Балар. Він вирішив за ліпше перегорнути ту сторінку свого життя й оселився в цих кімнатах, які досі пахли свіжою фарбою. Вони були ідеальним місцем проживання для одинака, якщо йому було до вподоби розмірене життя. Ще однією проблемою була похила мансардна стеля. Щоразу, коли Каздан переходив через певну середню лінію, він мусив нахилятися. Половину часу жив, напівзігнений, що здавалося йому добрим символом приниження для чоловіка, змушеного піти на пенсію.
Стоячи під душем, Каздан думав про розслідування.
Зазвичай він щоранку розпочинав один і той самий розпорядок дня. Підводився з постелі. Йшов до Венсенського лісу. Бігав підтюпцем. Робив фізичні вправи. Повертався додому. Снідав. До одинадцятої переглядав пресу. Після цього всіляка писанина, Інтернет, читання пошти до полудня. Потім — обід. Пополудні робив «свої справи» — тобто справи різних вірменських організацій, у діяльності яких брав участь. То були справи, нехтувати які він не дозволив би нікому. Навіть собі самому. Нарешті, десь о шістнадцятій годині він заглиблювався в Латинський квартал, із «Парископом»[8] у кишені, в пошуках одного зі своїх давніх улюблених фільмів. Іноді доходив аж до фільмотеки, якій чомусь заманулося переселитися на далеку околицю Парижа, в Берсі.
Вийшовши з кабіни, він подивився на себе в дзеркало. Тюбетейка сивого стриженого волосся надавала ще більшої шорсткості його суворому обличчю. Мускулясті риси, що не хотіли наповнюватися жиром. Зморшки глибокі, ніби на картині, яку малювали ножем. Ніс величезний, наче скельний стрімчак, від якого відходили борозни гірких складок. На тлі цього суворого краєвиду був лише один виняток: сірі очі, схожі на два озерця води. Такі собі оази на поверхні його Сахари.
Повернувся до своєї кімнати. Одягнувся. Пройшов у кухню, де приготував своєрідний коктейль із таблетки депакоту вагою 500 міліграмів й облатки сероплексу вагою 10 міліграмів. За сорок років клопітного життя Каздан ніколи не цікавився, що саме він поглинає. Але цього разу все розрахував. Депакот був нормалізатором. Регулятором гумору. Сероплекс — антидепресантом нового покоління. У поєднанні цих двох медикаментів не було нічого таємничого, обидва просто мали допомогти йому утриматися на поверхні океану життя.
У свої шістдесят три роки Каздан утішався відносним спокоєм. Він усе пережив, усе спізнав у тому, що стосується людської психіки. Депресії. Галюцинації… І в тому, що стосується її лікування. Коли йшлося про власне лікування, то тут він був справжнім Відалем.[9] Тераліт і анафраніл у сімдесятих роках. Депамід і прозак — у вісімдесятих. Не згадуючи вже про ті заспокійливі ліки, які він ковтав під час маніакально-депресивних криз. Або, як їх ще називали, «епізодів гострого психозу». Він мав змогу спостерігати, як упродовж десятиліть методи лікування ставали дедалі витонченішими, удосконалювалися, і тепер він міг приймати ліки, виготовлені за його спеціальним замовленням. Ліки без побічних дій. Це аж ніяк не було для нього зайвою розкішшю.
Каздан приготував собі каву. На старий взірець. Порошок. Фільтр. Крапелька за крапелькою. Він відмовився пити каву, зварену у спеціальних машинах із чашками для випарювання, після того як в одному пофарбованому в теплі тони кафе з усміхненими офіціантками йому запропонували заповнити формуляр, де треба було вказати свої найінтимніші смаки для того, щоб одержати членський квиток. Він відповів, що хоче просто пити добру каву, а не вступати до якоїсь секти. Він терпіти не міг подібних товариств споживання з їхніми вікторинами та квитками, що підтверджували твою вірність. Товариства матеріалістичні, банальні, боягузливі, де найбільшою прикрістю було побачити, як твій найліпший друг закурює сигарету, а найвищим щастям придбати різдвяні подарунки, оплативши їх лише своїми членськими чеками. Він усміхнувся. Схоже, він узагалі нічого більше не міг терпіти. Мендес мав рацію: поганий гумор — ще одна властивість старих людей.
Попиваючи свій трунок, Каздан усівся за письмовий стіл і розгорнув документ, який хотів вивчити насамперед. То був розпорядок дня, який Ґетц записав на папір, щоб ознайомити з ним свого молодого утриманця. Він начепив окуляри і став читати список. Органіст не міг поскаржитися на безробіття. Крім вірменського собору, Ґетц працював ще в трьох церквах Парижа: Нотр-Дам-дю-Розер, що на вулиці Реймонд-Лосеран, у чотирнадцятому окрузі, Нотр-Дам-де-Лорет, на вулиці Флеш’є, в дев’ятому окрузі; а також у церкві Святого Томи Аквінського, на площі Святого Томи. Каздан підкреслив кожну адресу. Ґетц потурбувався й про те, щоб заспокоїти свого коханця, назвавши йому імена паламарів та священиків, з якими той міг би сконтактуватись «у разі крайньої потреби». Детективові залишалося тільки підняти телефонну слухавку або подзвонити у двері.
9
Можливо, автор має на увазі лікаря Фернана Відаля, на честь якого названо відомий паризький шпиталь Фернан-Відаль.