— А й справді, хай йому біс, я про це не подумав. То я зробив щось не так?
— Облишмо. Зателефонуй мені, коли матимеш результати аналізу.
Каздан подивився на годинник: одинадцята. Він доїхав до кінця Аустерліцької набережної, де вона впиралась у надземне метро. Ліворуч, на протилежному березі Сени, височіла величезна піраміда з пласким дахом спортивного палацу Берсі. Детектив звернув у тому напрямку. Настав час зустрітися з експертом-отоларингологом шпиталю Трусо. Вона вже, певно, одержала аналізи слухового органа Вільгельма Ґетца.
12
Шпиталь Арманда Трусо скидався на село, побудоване з іграшкових кубиків, де всі цегляні будівлі були розташовані в такий спосіб, що утворювали численні чотирикутники, які дотикалися між собою. З кожним новим патіо сірі, рожеві та кремові фасади, здавалося, сходилися все ближче й ближче, ніби хотіли розчавити вас між своїми стінами. Машина крутилася в цьому лабіринті, наче щур у клітці.
Каздан ненавидів шпиталі й лікарні. За своє життя йому довелося прожити через певні інтервали чимало часу в цих невеселих закладах. У шпиталі Святої Анни і шпиталі Мезон-Бланш у Парижі. Проте він лежав також у шпиталі Віль-Еврар у Нейї-сюр-Марн і в шпиталі Поля Жіро у Війжюїфі… Ось у таких місцях знаходив собі притулок цей солдат без війни. Або, радше, солдат, що відбував персональну війну, полем битви якої був його власний мозок. Марення та реальності не припиняли там воювати між собою до тих нечастих хвилин, коли приходили до замирення. Завжди ненадійного і хисткого. Тоді Каздан виписувався з лікарні, слабкий, настраханий, упевнений лише в одному: незабаром настане нова криза й змусить його повернутися сюди.
Але найгірший спогад про лікарню був пов’язаний не з його безумством, а з Наріне, дружиною. Каздан познайомився з нею, коли йому було тридцять два роки, на одному з вірменських весіль. Тоді він був одним із героїв Бригади розшуку та швидкого реагування — збройного поліційного формування, яке спеціалізувалося на боротьбі з бандитизмом. Спочатку він палко закохався в неї, потім почуття закоханості змінилося почуттям поваги; відтак повага перейшла у справжню ненависть, аж поки зрештою Наріне не перетворилася для нього на просту присутність, інтегровану в його життя так само надійно, як його власна тінь або його службова зброя. Він не зміг би якось узагальнити двадцять п’ять років подружнього життя. І не зміг би їх описати. Одне не викликало жодного сумніву: Наріне була тією людиною, яку він пізнав найкраще протягом свого існування. І те саме вона мала б усі підстави сказати про нього. Удвох вони пройшли через усі етапи людського життя, через усі почуття, тяжкі випробування. Проте сьогодні, коли він намагався розбудити спогади про неї, перед внутрішнім зором виникала тільки одна сцена, одна-єдина, завжди та сама. Коли він востаннє відвідав дружину в лікарняній палаті шпиталю Некера, за кілька годин до її смерті.
Ця жінка вже не мала нічого спільного з тією, з якою він розділив долю. Вона була без макіяжу, без перуки, схожа на висохлого бонзу в зеленому халаті. Її розмова була дивною, далекою. Через велику дозу морфію. І кожне її слово, що не мало вже ніякого сенсу, було схоже на крихітного мерця, який оселявся в одній зі звивин Казданового мозку.
Проте він усміхався, сидячи біля узголів’я дружини, відвертаючи погляд, дивлячись на апаратуру, що оточувала її. Цівка переливання здавалася цілком прозорою в неоновому освітленні. Це переливання, це впорскування крові, крапля за краплею, нагадало йому інтимний церемоніал вживання наркотика — впорскування героїну або куріння опіуму. У всьому тому обладнанні, в тій регулярності процесів, яку воно передбачало, було щось від убивства — ретельно обміркованого й акуратно здійснюваного. Отже, все закінчувалося так само, як і почалося. Під знаком наркотика. Бо Каздан добре пам’ятав: коли він довідався, як звуть його майбутню дружину, «Наріне», то відразу ототожнив це ім’я зі словом «нарґіле».[11]
А Наріне все говорила й говорила. І її позбавлені будь-якого глузду слова дедалі більше віддаляли його. Перед ним був привид, уже просякнутий і насичений смертю, який хотів щось висловити. У його пам’яті виник один дуже давній спогад. Камерун, 1962 рік. Якось уночі жителі тамтешнього села влаштували свято. Гриміли барабани, лилося пальмове вино, голі ноги топталися по червоній землі. Він звернув увагу на одну танцівницю. Її обличчя було зведене до зоряного неба, млявим рухом вона розкинула руки й обкрутилася навколо себе із застиглою, відсутньою усмішкою на губах. Танцівниця була схожа на сомнамбулу. Особливо дивним був її погляд. Погляд напружений, спрямований у таку далеч, що здавався високим, невловним. Казданові знадобилося кілька хвилин, аби зрозуміти правду. Танцівниця була сліпа. І те, на що вона дивилася, було глухим серцем ритму. Іншою стороною ночі.