— А ще?
— А ще він музикант. Піаніст, якщо не помиляюся. Каздан мотав на вус усі ці відомості, і його цікавість дедалі зростала. Він відчув, що йдеться про справді надзвичайно оригінального детектива.
— Він одружений?
— Ні. Але справжній донжуан. Усі дівчата від нього без тями. Вони обожнюють таких хлопців. Милий. Охоплений якоюсь незрозумілою тривогою. Незбагненний. Він притягує до себе жіноцтво, як магніт залізні ошурки.
Отже, Каздан угадав правильно. Волокін, певно, причарував одну з дівчат, які працюють у головному штабі, й у такий спосіб здобув можливість стежити за всіма справами, що могли його зацікавити.
— А чому він захотів перейти в Бригаду захисту малолітніх, не знаєш?
— Можливо, гроші. Але я певен, він має й особистий мотив. Волокін — сирота. Йому довелося побувати не в одному сирітському притулку, не в одній родині, не в одному релігійному благодійному закладі. І, думаю, він не раз опинявся в дуже скрутному становищі. А звідси можна зробити висновок, що він має власні порахунки з педофілами, і то дуже серйозні.
— Надто просте пояснення, чи не так?
— Чим простішими бувають пояснення, тим більше шансів, що вони правдиві. Каздане, ти знаєш це незгірш за мене.
Вірменин не заперечував. Сорок років поліційного стажу справді навчили його, що людський рід позбавлений уяви. Щоранку кожен детектив має нагоду переконатися в тому, що закон кліше справджується.
— У всякому разі, — провадив Ґрескі, — він часто виходить за межі дозволеного. Нещодавно відлупцював одного педофіла. Ми в бригаді подивилися на це крізь пальці й пообіцяли потерпілому, що посадимо його до камери, напхом напханої вбивцями, якщо той подасть скаргу. Звісно, що бити підозрюваних не годиться. Але в такій роботі, як наша, часто буває дуже нелегко боротися з цією спокусою.
Каздан знову спробував уявити собі розхристаного молодика. Обдарований. Розумний. Небезпечний. Чому він зацікавився вбивством у церкві Святого Іоанна Хрестителя? Тому що там були діти?
Ґрескі провадив:
— Але його головний талант покриває все. Його вміння знаходити підхід до дітей. Діти — головна проблема нашої бригади. Здебільшого вони є єдиними свідками звинувачення, але це діти нажахані. Вони перебувають у стані шоку. Неможливо витягти з них бодай слово. Ніхто з нас на це неспроможний. Крім Волокіна.
Каздан подумав про свою невдачу з малими хористами.
— І як йому це вдається?
— Таємниця. Він знає, як до них підійти. Як заручитися їхньою довірою. Він розуміє їхню мовчанку. Їхні випадкові фрази. Він уміє також розшифровувати їхні малюнки, жести. Він справжній психолог, можеш мені повірити. І затятий. Працює день і ніч. У поліції жартують, що стиль його життя ближчий до стилю життя тих жінок, яким доводиться тяжко трудитися вночі, аніж до стилю життя його колег.
Вірменин несподівано запитав себе, а чи не знайшов він потенційного союзника. Чоловік із великими проблемами у власному житті, як і він, але на тридцять п’ять років молодший і наділений здібностями та досвідом, яких у нього нема.
— Ти знаєш точну адресу того центру?
Ґрескі дав йому адресу гуртожитку, який був за п’ятдесят кілометрів од Парижа, вдруге висловивши скептицизм. О цій годині Седрик Волокін, певно, вже лежить хворий, як пес. Каздан попрощався з комісаром.
Він хотів довідатися більше. Тож дав собі годину для того, щоб накидати портрет молодого детектива, й почав зі школи в Кан-Еклюз. Попросив з’єднати його з офіцером, який відповідав за кадри. Він добре знав: якщо говорити з переконливістю в голосі, назвати матрикулярний номер і виражати свої думки в певній манері, то можна добути будь-які відомості від будь-якого колеги.
— Я пригадую його, — сказав офіцер. — Він навчався в нас із вересня 1999 року до червня 2001-го. Не кладіть слухавку, зараз знайду його досьє. — Через хвилину мовчанки співрозмовник повернувся до апарата. — Люди такого калібру зустрічаються рідко. Він був перший серед свого випуску. З найвищими оцінками. З усіх предметів. А яка мужність, яка сила волі! Рапорти з усіх практик особливо наполягають на цьому пункті. Хоробрий. Наполегливий. Із чудово розвиненим інстинктом.
— У червні 2001-го, коли він закінчив училище, скільки йому було років?
У голосі співрозмовника пролунали нотки невдоволення.
— А ви хіба не маєте дати його народження?
— Напохваті не маю.
— Йому було двадцять три роки. Він народився у вересні 1978-го.
— Де?
— У Парижі, дев’ятий округ.
— За моїми відомостями, по закінченні училища він пішов працювати в Бригаду боротьби проти поширення наркотиків.