Каздан дістав мобільник і зателефонував Ованесу, паламареві.
— Це Каздан. Хлопці досі тут?
— Кількох уже немає. Їх забрали батьки.
— Ми змінюємо програму. Жоден хлопчик не повинен покинути церкву, поки я не опитаю всіх. Жоден, ти мене зрозумів?
Каздан вимкнув мобільник і втупив погляд у зіниці Пуйфера.
— Ти можеш зробити мені послугу?
— Ні.
— Дякую. Нічого не кажи Верну, детективові з судової поліції. Я маю на увазі, поки що не кажи.
— Я повинен подати звіт.
— Звичайно. Але Верну довідається про сліди кедів лише тоді, коли ти його подаси. Це дасть мені перевагу на дві-три години. Ти обіцяєш мені, що доти йому нічого не скажеш?
— Я подам свій звіт сьогодні ввечері, не пізніше дванадцятої.
З
— Як тебе звуть?
— Бенжамен. Бенжамен Зарманян.
— Скільки тобі років?
— Дванадцять.
— Де ти мешкаєш?
— У будинку 84, на вулиці Комерційній, у п’ятому окрузі.
Каздан намагався зібрати додаткові відомості. Пуйфера назвав йому кілька нових подробиць. За його словами, малюнок підошви вказував на кеди фірми «Конверс». А ще працівник технічної служби додав: «Я ношу такі самі кеди». Каздан наказав Ованесові, щоб той знайшов хлопчика, взутого в такі кеди. Паламар привів йому сімох дітей у двоколірних кедах. Це взуття, вочевидь, було модне взимку 2006 року.
— У якому класі ти навчаєшся?
— У п’ятому.
— У якій школі?
— Віктора Дюрюї.
— І ти співаєш у хорі?
Короткий кивок голови. Це був уже третій хлопець, якого він допитував, і щоразу одержував короткі односкладові відповіді, упереміж із мовчанками. Каздан не сподівався на щире й відверте свідчення. Він радше намагався помітити приховану тривогу, ознаки травмованої психіки в того, кому випало побачити злочин. Проте поки що не помітив нічого.
— Яка твоя теситура?
— Моя, що?
— Яким голосом ти співаєш у хорі?
— Сопрано.
Каздан занотував цю деталь у записнику. Вона не мала жодного стосунку до вбивства, але на першому етапі розслідування не можна було пропускати нічого.
— Що ви репетируєте тепер?
— Твір, який проспіваємо на Різдво.
— Який твір?
— «Аве Марія».
— Це не вірменський твір?
— Ні, це музика Шуберта, якщо не помиляюся.
Саркіс, певно, схвалив такий відхід від ортодоксальної традиції, і Казданові це не сподобалося. Усе втрачається.
— Ти тільки співаєш чи й граєш на якомусь інструменті?
— На фортепіано.
— Тобі подобається на ньому грати?
— Не дуже.
— А що подобається тобі?
Хлопець стенув плечима, уже не вперше. Вони розмовляли в кухні, під консисторією парафії. Інші діти чекали своєї черги за стіною, в бібліотеці. Вірменин перейшов до хронології фактів:
— Після катехізису ти куди пішов?
— Я вийшов на подвір’я. Побігати.
— Ви там грали в якусь гру?
— У футбол. Ми ганяли м’яча.
— Ти більше не заходив до церкви?
— Ні.
— Ти не підіймався на хори, до пана Ґетца?
— Ні.
— Ти певен?
— Я не звик брехати.
Хлопець сказав це хрипким голосом, навдивовижу серйозним як на його вік. Він був одягнений у білу сорочку, жакардовий пуловер і штани, обшиті з боків оксамитом, і своїм виглядом відрізнявся од інших. Великі окуляри довершували його образ «маминого синочка». Проте в ньому відчувався глухий бунт, бажання скинути із себе цей образ. Він безперестану звивався під своїм пуловером, наче під шкірою, яка йому свербіла.
— Який розмір взуття ти носиш?
— Не знаю. Мабуть, тридцять шостий.
Можливо, він мав би застосувати інший метод. Конфіскувати всі кеди марки «Конверс». Позначити їх, перенумерувати й віддати в лабораторію на аналіз. Але така процедура не цілком надійна — переляканий хлопчак міг помити кеди. А головне, він не мав дозволу на таке обстеження.
— Ну гаразд, — сказав він. — Можеш іти.
Хлопець миттю зник. Каздан подивився у список.
Перший, Бріан Заросян, був найбалакучіший. Малий спокійний дев’ятирічний хлопець. Свої нотатки у записнику Каздан завершив позначкою: Ні. Другий хлопець, одинадцятирічний Кевін Давтян, був набагато стриманіший. Кремезний, із широким лобом, чорним волоссям, дуже коротко підстриженим. Він відповідав на запитання Каздана лише якимись звуконаслідуваннями. Але щонайменшої підозри не викликав: Ні.
У двері постукали. Увійшов четвертий хлопець. Тоненький, із розкуйовдженим чубом. Тісна чорна курточка з каптуром, біла сорочка, відкладний комірець якої утворював ніби два крила, розгорнуті над його плечима. Він був схожий на лідера рок-групи.