Каздан подивився на список: анічого.
Він змарнував свій найліпший шанс домогтися якогось поступу в розслідуванні.
Було вже пів на восьму вечора.
Каздан підвівся. У нього був план дальших дій.
Але спершу він навідається в Альфортвіль — запастися провізією.
4
Мармурові бюсти колишніх директорів Інституту судово-медичної експертизи стояли на високих постаментах у холі цього закладу. Орфіла (1819–1822). Тардьє (1861–1879). Бруардель (1879–1906). Туано (1906–1918)…
— А ти розповнів.
Каздан обернувся: Рікардо Мендес, у зеленій блузі, зі значком IML,[2] що звисав із шиї, щойно вийшов у хол. У цьому вбранні він був уже не персонажем з іспанської оперети, а лікарем судової медицини, що зібрався негайно виїхати на терміновий виклик. Але завдяки матовому, позначеному легкою засмагою відтінку шкіри він зберігав усю чарівність жителя Карибського басейну.
Каздан підморгнув йому і показав на статуї:
— Ти коли-небудь побачиш себе серед цих голів?
— Чого ти сюди припхався? Я ж сказав, що зателефоную.
Вірменин помахав у повітрі скляною пляшкою і пластиковим пакетом, який тримав у другій руці.
— Тобі потрібна невеличка перерва: я це прочитав у твоїх очах. Тож привіз вечерю!
— Нема чого. Маю повно роботи.
Детектив у відставці показав на дерева за вікнами, що вже поринали в ніч.
— Влаштуймо пікнік на свіжому повітрі, Рікардо. Перекусимо, вип’ємо, і я відразу вшиюся.
— А ти справжній зануда. — Він стягнув рукавички й запхав їх до кишені. — П’ять хвилин — і ні секунди більше.
Десь починаючи з дев’яностих років, за ініціативою професора Домінік Леконт, директриси Інституту судово-медичної експертизи, подвір’я моргу перетворили на квітучий сад. Він став чудовим місцем, де можна було відпочити й зосередитися на своїх думках посеред самшиту, жовтих нарцисів, конвалій і бузку. Велика верба ліворуч нависала над водограєм, який тепер не розбризкував воду, а тішив зір круглим і прозорим басейном. Тут були навіть фрески-муралі на фасаді праворуч. Спокійні, нерухомі, напівстерті жінки маячили у манірних позах у глибині вимуруваних із цегли склепінь. Двоє шістдесятирічних чоловіків примостилися на лаві, яку, здавалося, вкрали й принесли сюди з якогось громадського парку. Каздан дістав із пластикового пакета кілька невеличких пакунків, загорнених в алюмінієву фольгу, і вкрай обережно почав їх розгортати шепочучи:
— Пахлава. Млинці з медом та горіхами.
— Це ті, які загортають під пахвою? — іронічно поцікавився Мендес.
— Спершу покуштуй, — відповів Каздан, простягуючи йому паперову серветку. — А базікатимеш потім.
Лікар судової медицини взяв один із млинців, які були складені й порізані у формі трикутників, і запхав до рота. Каздан наслідував його приклад. Обидва вечеряли мовчки. Здалеку долинав гуркіт коліс по колії швидкісної залізниці, прокладеної поза мурами моргу, і вряди-годи чулося свистіння поїздів надземного метро.
— Ти чув останні новини? — сказав Каздан, щоб якось розпочати розмову. — Справи посуваються вперед для нас у Національних зборах. Вони розглядають проект закону, який…
— Застерігаю, — сказав Мендес із повним ротом. — Якщо ти заведеш мову про вірменський геноцид, то я ліпше перестрибну через мур і кинуся під швидкісний поїзд.
— Ти маєш слушність. Мені треба стежити за собою. Я втрачаю контроль над тим, що кажу.
— Ти завжди втрачаєш над цим контроль.
Каздан засміявся і знову заходився нишпорити у своєму пакеті. Він дістав звідти дві пластикові філіжанки й наповнив їх густою білуватою рідиною.
— Це мазун, — пояснив він. — Напій, виготовлений на основі йогурту. Ти знаєш, що йогурт винайшли вірмени?
Вони випили білуватий трунок. Мендес ухопив іще одного млинця.
— Вони справді смачні, твої наїдки. Ти сам їх приготував?
— Ні. Моя подруга. Одна вдова з Альфортвіля.
— Либонь, чудова дама.
— Краля.
Поїзд надземного метро просвистів десь над їхніми головами.
— Вдови… — замріяно проказав кубинець. — Мені теж треба про це подумати. Але серед моїх колег по службі таких немає.
Каздан знову наповнив паперові філіжанки й зі сміхом виголосив тост:
— За смертність чоловіків!
Вони випили. І замовкли. Струминки пари утворилися біля їхніх губів. Каздан поставив свою філіжанку і склав руки на грудях.
— Мабуть, я скоро подамся в мандри.
— Куди?
— На батьківщину. Цього разу поїду далеко і мандруватиму довго.