Каздан записав прізвище до нотатника. Його пам’ять значно ослабла за останні декілька років.
— А коли будуть результати токсикологічних аналізів?
— За два дні. Та вони нічого не виявлять. Річ очевидна, Каздане. Не банальна, але очевидна.
— А про вбивцю ти міг би щось сказати?
— Дуже сильний. Дуже меткий. Він устиг проколоти обидві перетинки, клац-клац, ще до того, як органіст упав. Його рухи були блискавичними. І дуже точними.
— Ти припускаєш, він може бути обізнаний з анатомією?
— Ні. Але то був хлопець надзвичайно спритний. Він цілився непомильно.
— Ти міг би дійти якогось висновку про його зріст, про вагу?
— Я не можу дійти до жодного висновку, крім того, що він був надзвичайно сильний. Наголошую, потрібна була фантастична сила, щоб пробити кістку. Хіба що він скористався з якогось технічного пристрою, який ми сьогодні не можемо навіть уявити.
— Ти не виявив відбитків на якійсь частині тіла? На мочках вуха, наприклад? Сліди слини або інших елементів, що дали б змогу провести аналіз ДНК?
— Анічогісінько. Убивця не доторкнувся до своєї жертви. Вістря голки було єдиним місцем контакту.
Каздан підвівся й поклав руку на плече експерта із судової медицини.
— Дякую, Мендес.
— Немає за що. За ту саму плату дозволь дати тобі також пораду. Облиш цю справу. Така робота вже не для твого віку. Хлопці з судової поліції поділять її на дрібні шматочки. Щонайбільше за два дні вони знайдуть сучого сина, який це утнув. Готуйся до своєї подорожі й не набридай більше нікому.
Каздан прошепотів — пара з рота вилітала за кожним його словом:
— Цей убивця осквернив мою територію. Я знайду його. Я — охоронець храму.
— Ти також король усіх зануд.
Каздан відповів йому найгарнішою усмішкою, на яку був спроможний:
— Залишаю млинці тобі.
5
Вільгельм Ґетц жив у будинку, 15/17 на вулиці Ґазан, навпроти парку Монсурі.
Каздан проїхав на другий берег Сени по Аустерліцькому мосту й піднявся по Госпітальному бульвару до площі Італії. Там він поїхав уздовж лінії надземного метро, добрався до бульвару Огюста Бланкі, потім до площі Денфер-Рошро і звернув на авеню Рене-Коті, де вже відчувається спокійна атмосфера великого парку Монсурі, розташованого наприкінці тієї вулиці.
Діставшись до парку, він звернув ліворуч і припаркував машину на авеню Рей, за якихось триста метрів од своєї мети. Природний рефлекс обачності, який давно увійшов у звичку. Впродовж поїздки він намагався обміркувати причини своєї невдачі з дітьми.
Він із такою надією вхопився за ту нагоду, проте не домігся нічого. А погано проведений допит означав безповоротний провал. Більше він від хлопчиків нічого не доб’ється. Сам собі все зіпсував.
«Така робота вже не для твого віку», — сказав йому Мендес і, можливо, мав рацію. Але Каздан не міг відмовитися від розслідування цього вбивства. Те що насильство знайшло його по завершенні кар’єри, було знаком. Він має розплутати цю справу. А потім — велика мандрівка. Первісні церкви. Кам’яні хрести. Стародавні стели.
Каздан пересвідчився, що нікого поблизу немає, й увімкнув верхній світильник. Він прихопив у Ефорі анкету Вільгельма Ґетца, яку органіст сам заповнив, коли влаштовувався на службу. Чилієць повідомив про себе небагато. Народився 1942 року у Вальдивії (Чилі). Неодружений. Живе в Парижі з 1987 року.
На щастя, Саркіс поставив музикантові два-три запитання й додав олівцем декілька приміток унизу сторінки. Ґетц навчався музики у Вальпараїсо до 1964 року. Фортепіано, орган, гармонія, композиція. Потім оселився в Сантьяго, де викладав гру на фортепіано в центральній консерваторії міста. Відтак брав участь у політичному житті країни й супроводжував Сальвадора Альенде на його шляху до вищої влади. 1973 року Піночет здійснив державний переворот. Ґетца заарештували й піддали тортурам. Потім — чорна яма. Ґетц з’являється у Франції 1987 року у статусі політичного біженця.
За двадцять років чилієць прижився в Парижі, працюючи органістом у кількох парафіях і керуючи кількома хорами. Іще давав приватні уроки гри на фортепіано. Він не досяг якихось надзвичайних успіхів, але заробляв достатньо, щоб вижити у французькій столиці й користуватися всіма вигодами давньої доброї демократії. Вільгельм Ґетц реалізував мрію кожного іммігранта: він зумів розчинитися в масі.
Каздан викликав у своїй пам’яті зовнішній образ чилійця. Червонолиций. Волосся майже сиве. Густе, розкуйовджене й закучерявлене, схоже на вовну мериносової вівці. Крім цього, він не мав нічого прикметного. Очі майже невидимі під густими бровами. Погляд, який завжди ковзав кудись убік. Каздан ставився до нього з недовірою. Підозрілий суб’єкт. Не вірменин…