Поклала записник на стіл у залі. Повільно пішла нагору, погладжуючи рукою поручень, немовби покидала прийом, на якому тепер була подруга з її виразом обличчя, її голосом; зачинила двері, пішла і стояла наодинці — самотня постать проти страхітливої ночі, точніше проти погляду цього прозаїчного червневого ранку, ніжного для когось іншого, з палахкотінням трояндових пелюсток; вона знала це, вона це відчувала, коли завмерла на сходах біля відчиненого вікна, яке пропускало звук лопотіння фіранок, гавкіт собак, пропускало, думала вона, раптом відчувши себе всохлою, старою, безгрудою, скрегіт, подув вітру, цвітіння дня крізь двері, крізь вікно, крізь її тіло і розум, який тепер зазнав поразки, адже Леді Брутн, про чиї неймовірно цікаві ланчі ходили легенди, її не запросила.
Ніби монахиня, що зреклася світу, ніби дитя, що досліджує вежу, пішла вона нагору, зупинилася біля вікна, зайшла до ванної. Там зелений лінолеум і вода крапає з крана. Там порожнеча в осерді життя — кімната на горищі. Жінки, мабуть, уже познімали свої багаті убори, опівдні вони вже роздягнуться. Проткнула шпилькою подушечку для голок, поклала свій жовтий капелюшок на ліжко. Простирадла були чистими, білою напнутою смугою лягали від краю до краю. Усе вужчим і вужчим ставало її ліжко. Наполовину згоріла свічка, вона вже майже дочитувала «Мемуари» барона Марбо[16]. Напередодні допізна гортала сторінки про відступ із Москви. Адже парламент засідає дуже довго, тому Річард вмовив її після хвороби спати тут, аби не тривожилася. А їй направду сподобалося читати про відступ із Москви. Він це зрозумів. Тому й кімната на горищі, вузеньке ліжко; вчора не спалося, читала лежачи, але так і не спромоглася розсіяти цноту, яку не втратила попри пологи і яка тепер прилипала до неї, як те простирадло. У дівоцтві була чарівною, але раптом настає мить — наприклад, на річці під лісом у Клівдені — коли через вияв оцього холодного духу вона бере й підводить Річарда. А відтак у Константинополі, а тоді ще раз і ще раз. Вона розуміла, чого саме їй бракує. Не краси, не розуму. Чогось головного, суттєвого; чогось теплого, що пробиває поверхню і пожвавлює холодні стосунки між чоловіком і жінкою або між жінкою і жінкою. Бо таке вона смутно відчувала. Але цього вона не хотіла, не знати звідки приходять до неї докори сумління або, як вона каже, це про неї піклується матінка-природа (а вона завжди має слушність); але іноді вона все ж таки не втримується і піддається чарівності жінки, не дівчини, але саме жінки, що виливає перед нею свою душу, як це часто буває з жінками, розповідає про всякі негаразди, про якісь прикрощі. Через жалість, а може, через їхню красу, або ж через те, що сама вже старша, а може, просто з огляду на збіг обставин — легкий далекий запах, скрипка за стіною (аж дивно, який вплив іноді можуть мати звуки), вона чітко усвідомлювала, щó відчуває чоловік. Лише на якусь мить, але цього досить. Це було раптове одкровення, відтінок рум’янцю, який хочеш опанувати, але поступаєшся його поширенню і впадаєш в іншу крайність — тремтиш і відчуваєш, що світ наближається, набухає дивовижним сенсом, стисненим захватом, який розірвав свою тонку шкіру й хлинув, неймовірним полегшенням вилився на тріщини і рани! Потім на мить бачиш сяйво сірника у квітці крокуса, внутрішній сенс майже виражено. Але близьке віддаляється, тверде зм’якшується. І мить закінчується. Із такими миттєвостями (з жінками теж) надзвичайно контрастувало (коли вона кладе свій капелюшок) оце ліжко, барон Марбо і наполовину згоріла свічка. Вона лежала без сну, підлога скрипіла; освітлений будинок раптом потемнів, і, підвівши голову, вона могла почути, як клацає дверна ручка, відпущена Річардом якомога обережніше; він прослизнув нагору в шкарпетках, а тоді, як уже не раз бувало, не втримав грілки з гарячою водою і вилаявся! Як вона тоді сміялась!
Але це питання любові (думала вона, відкладаючи набік свій плащ), оце закохування в жінок. Взяти хоч Саллі Сітон, її стосунки за старих часів із Саллі Сітон. Хіба це, зрештою, не було коханням?
Вона сиділа на підлозі — це було її перше враження від Саллі — вона сиділа на підлозі, обхопивши коліна руками, і курила. Де ж це могло бути? У Меннінґів? У Кінлох-Джонсів? У когось на вечірці (у кого саме, вже й не пригадує), але вона чітко пам’ятала, що сказала чоловікові, з яким там була: «Хто це?». Він відповів і сказав, що батьки Саллі не живуть у злагоді (як це її вразило, що батьки і раптом сваряться!). Цілий вечір вона не зводила очей із Саллі, дивовижної красуні, однієї з тих, якими найбільше захоплювалася: темноволоса, великоока, мала те, чого не було в Клариси і чому вона дуже заздрила, — якусь невимушеність, начебто вона може сказати все, що захочеться, і робити все, що заманеться, — якість, більше притаманна іноземкам, ніж англійкам. Саллі завжди казала, що в її жилах тече також і французька кров, а один із її прапрадідів був при дворі Марії-Антуанетти, йому відрубали голову, і він залишив по собі рубіновий перстень. Того літа вона приїхала до Бортона геть неочікувано, прибула без гроша за душею, з’явилася вже під вечір і настільки розтривожила тітоньку Гелен, що вона їй того опісля так і не пробачила. У неї вдома всі пересварилися. В буквальному сенсі слова не мала й гроша в кишені, коли прийшла ввечері до них, аби доїхати, мусила закласти брошку. Дременула спересердя. Вони проговорили аж до ночі. Саме Саллі вперше дала їй відчути, наскільки захищене життя в Бортоні. Вона нічогісінько не знала про дискримінацію жінок, про соціальні проблеми. Правда, бачила, як один дідусь впав-таки на полі та й умер, бачила корів після отелення. Але тітонька Гелен ніколи не любила нічого обговорювати (коли Саллі дала їй Вільяма Морріса[17], то мусила обгорнути його коричневим папером). Вони ж годинами сиділи, розмовляючи в спальні, у мансарді, говорили про життя, про те, як змінили би світ. Мали намір створити товариство зі скасування приватної власності і навіть написали якогось листа, хоча й не надіслали. Ідеї належали Саллі, певна річ, але невдовзі вона й собі захопилась — читала в ліжку перед сніданком Платона, читала Морріса, читала Шеллі годинами.
17