Дійшла до воріт парку. Трохи постояла, розглядаючи автобуси на Пікаділлі.
Вона тепер ні про кого на світі не скаже, такий він чи сякий. Почувалася дуже молодою; а водночас невимовно давньою. Проходила крізь усе, як ніж; а водночас залишалася осторонь, споглядала. Постійно мала відчуття, коли спостерігала за таксі, що насправді перебуває самотиною десь далеко на морі; завжди їй здавалося, що навіть один день прожити — це дуже-дуже небезпечно. Не те щоб вважала себе надто розумною чи якоюсь незвичайною. І як їй тільки вдавалося йти по життю з тією жменею знань, отриманих від фройляйн Деніелс. Вона нічогісінько не знала: ні мов, ні історії; заледве читала тепер книжки, крім мемуарів перед сном; але це було так захопливо, усе це; таксі, що проїжджали повз; і вона не скаже про Пітера, не скаже про себе, така я чи сяка.
Єдиний мій дар — майже інстинктивно розпізнавати людей, думала вона, ідучи далі. Якщо залишити її з кимось у кімнаті, то вона здибиться, як кішка, або замуркоче. Девоншир-гаус, Бат-гаус, будинок із порцеляновим какаду, вона колись їх бачила у святкових вогнях; добре пам’ятає Сильвію, Фреда, Саллі Сітон — купу народу, танцювали до ранку; уже фургони торохтіли повз них, їдучи на ринок; додому поверталися парком. Пам’ятає, як кинула шилінг у Серпантин[5]. Усі щось пам’ятають; але те, що вона любить, — усе перед нею; он якась гладка леді в кебі. І хіба це важливо, питала вона себе, йдучи в напрямку до Бонд-стріт, і хіба це направду важливо, що колись вона неодмінно перестане існувати, раз і назавжди, а все триватиме без неї; чи її це обурює, чи не заспокійливо думати, що смерть — абсолютний кінець, але якимось чином на вулицях Лондона, у всьому цьому мінливому потоці речей, тут і там вона залишиться, Пітер залишиться, і вони житимуть одне в одному, вона стане часткою, жодного сумніву, он тих дерев біля дому, он того будинку, що огидно розповзся на всі боки й розвалюється; стане часткою людей, яких вона ніколи не зустрічала; ось вона вже туманом стелиться поміж своїх найближчих, що підіймають її на своє віття, немов дерева піднімають туман, тож далі й далі розтікається її життя, її внутрішнє «я». Але чому це вона так замріялася, дивлячись на вітрину Гетчарда? Що їй так хочеться пригадати? Що за образ білого світанку в селі, коли вона читає у розгорнутій книжці:
Останні роки світового досвіду відкрили в усіх — і в чоловіках, і в жінках — криницю сліз. Сліз і смутку; відваги і витримки; бездоганної стійкості і стоїчного терпіння. Тільки подумати, наприклад, про ту жінку, вона нею найбільше захоплювалася, про леді Бексборо, яка відкривала розпродаж.
Тут, у вітрині, були «Веселі прогулянки Джоррока» і «Містер Спондж»[7], «Мемуари» місіс Есквіт і «Велике полювання в Нігерії», усі лежали розгорнутими. Стільки книжок, а жодної, яку б цілком годилося взяти для Евелін Вітбред у лікарню. Нічогісінько, що б потішило її, зробило б цю невимовно худеньку жінку, коли Клариса увійде, на мить сердечною, перш ніж вони почнуть свою безконечну балачку про жіночі недуги. Як же вона цього хотіла — аби люди тішилися її приходу, подумала Клариса, розвернулась і рушила до Бонд-стріт, дратуючись, адже це така дурість — мати додаткові причини для вчинків. Ліпше б їй бути такою людиною, як Річард, він усе робить для себе, коли ж бо я, думала Клариса, чекаючи біля переходу, половину часу роблю щось не просто так, для себе, а щоб створити в людей таке чи сяке враження; цілковитий ідіотизм, на який, вона знала (аж ось поліцейський підійняв руку), ніхто ніколи не поведеться. Ох, якби можна було прожити життя спочатку! — подумала вона, ступаючи на бруківку, — або хоча б мати інший вигляд!
7
Обидві книги англійського романіста і спортивного письменника Роберта Сміта Сертіса (1805–1864).