Шофер щось відчиняв, повертав, зачиняв, а тоді сів на своє місце.
— Ходімо, — сказала Лукреція.
Але її чоловік, позаяк вони були одружені вже чотири чи п’ять років, аж сіпнувся, аж здригнувся:
— Та добре! — відповів так сердито, ніби вона відірвала його від чогось важливого.
Люди точно помітять, люди обов’язково побачать. Люд, думала вона, дивлячись на юрбу, що вп’ялася поглядами в автомобіль; англійський люд зі своїми дітьми, кіньми й одягом, яким вона по-своєму захоплювалась; але тепер вони стали «людом», бо Септімус сказав: «Я вб’ю себе»; жахливі слова. А якби хтось почув? Вона подивилась на юрбу. Допоможіть, допоможіть! — хотілося крикнути хлопчакам з крамниці м’ясника і жінкам. Допоможіть! Лишень минулої осені вони із Септімусом стояли на Ембанкменті під одним плащем, Септімус читав газету, замість того, щоб із нею балакати, тож вона вихопила в нього газету й розсміялася просто в обличчя старому, який їх бачив! Біду не виставляють напоказ. Треба відвести його до парку.
— Зараз ми перейдемо, — сказала вона.
Вона мала право на його руку, хай і без почуттів. Він мусить до неї, такої простої, імпульсивної, двадцятичотирирічної, без друзів в Англії, яка заради нього покинула Італію, ставитися ліпше.
Автомобіль із запнутими шторами в ореолі незбагненної таємничості рушив до Пікаділлі, досі під уважними поглядами, досі торкаючись облич по обидва боки вулиці тим самим темним подихом благоговіння чи то до королеви, чи до принца, а чи до прем’єр-міністра, ніхто не знав. Тільки троє людей і лише на кілька секунд побачили те обличчя. Навіть стать тепер викликала суперечки. Зате не було найменшого сумніву, що там сиділа якась величність, і та величність, захована за шторками, прямувала по Бонд-стріт на відстані витягнутої руки від звичайних людей, яким уперше й востаннє пощастило стояти поруч зі славою Англії, тривким символом держави, який обов’язково впізнають допитливі дослідники старожитностей, пересіваючи руїни часу, коли Лондон поросте травою, коли всі ті, хто сьогодні, в оцю середу, цієї вранішньої пори, так квапляться тротуарами, стануть кістками, іноді з обручками у товщі пороху й золотими коронками на нечисленних зогнилих зубах. Обличчя в автомобілі навіть тоді впізнають.
Мабуть, це королева, думала місіс Делловей, виходячи з крамниці Малберрі з квітами; сама королева. І на мить вона набула надзвичайно гідного вигляду, стоячи на осонні біля квіткового магазину, поки повз неї повільно проїжджав автомобіль із запнутими шторками. Це королева їде до одного зі шпиталів; це королева їде на відкриття доброчинного розпродажу, думала Клариса.
Тиснява для такої вранішньої пори виявилася просто неймовірною. «Лордз», «Аскот», «Герлінґем»[8], що це було? Вона дивувалася, чому дорогу перекрили. Британці середнього класу, які сиділи до неї боком на другому поверсі автобусів з пакунками і парасолями, так, навіть у хутрі, і це в таку спеку, видавалися Кларисі сміховинними, немислимими; і саму королеву затримували; сама королева не мала змоги проїхати. Клариса застрягла з одного боку Брук-стріт; сер Джон Бакгерст, старий суддя, — з іншого, а той автомобіль опинився між ними (сер Джон уже давно встановлював закон, йому сподобалася гарно одягнена жінка), аж тут шофер, трохи нахилившись, сказав чи показав щось поліцейському, який одразу віддав йому честь, підніс руку, смикнув головою і спрямував автобус убік, давши проїхати автомобілю. Повільно й дуже тихо авто рушило далі.
Клариса здогадалася, Клариса точно знала; у руці водія вона побачила щось біле, чарівне, кругле, якийсь диск з відтисненим іменем — королеви, принца Валлійського, прем’єр-міністра? — що силою власного блиску пропалював собі шлях (Клариса бачила, як автомобіль зменшувався і врешті зник), аби сяяти серед канделябрів, мерехтливих зірок, дубового листя на випнутих грудях Г’ю Вітбреда і всіх його колег, джентльменів Англії, які цього вечора перебуватимуть у Букінгемському палаці. А Клариса також влаштовує прийом. Вона трохи напружилася; і стоятиме вгорі на сходах, зустрічатиме гостей.
Авто поїхало, але залишило по собі легенькі брижі, що пробігли крамницями з рукавичками й капелюшками, кравецькими майстернями обабіч Бонд-стріт. Упродовж тридцяти секунд всі голови дивилися в один бік — у вікно.
Вибираючи пару рукавичок — до ліктів чи вище; лимонні чи блідо-сірі? — усі леді раптом завмерли; а коли прийняли рішення, то щось уже відбулося. Настільки незначне в кожному окремому випадку, що жодний фізичний прилад, навіть здатний відчути найменші підземні поштовхи в Китаї, не зміг би вловити цих коливань; але загалом вельми значне й емоційне, бо в усіх крамницях капелюшків, у кравецьких майстернях незнайомці подивилися одне одному у вічі й подумали про загиблих, про прапор, про Велику Британію. У пивничці в глухому завулку виходець із колонії згадав лихим словом Віндзорів, виникла суперечка, розбилися пивні кухлі, зчинився галас і полинув через дорогу ген до дівчат, які купували собі на весілля білизну з білою мережкою. Тож поверхневе хвилювання, залишене автомобілем, опісля проникало дуже глибоко.