— Думала, може, потанцюємо, — сказала Клариса.
Але молодим людям не до бесіди. А навіщо? Їм би гукати одне одного, обійматися, ходити неквапом, вставати на світанку, годувати цукром поні, цілувати й пестити морди улюблених чау-чау, а тоді, мурашки по тілу, з розгону стрибнути у воду й плавати. А от неймовірне багатство англійської мови, та сила, яку вона нам дарує в передачі почуттів (у їхньому віці вони з Пітером сперечалися б цілий вечір) не для них. Вони стужавіють замолоду. Понад міру будуть добрими до людей у своєму маєтку, але наодинці, напевно, дуже нудні.
— Як шкода! — сказала вона. — А я сподівалася, що потанцюємо.
Дуже, дуже мило, що вони прийшли! А які танці! У кімнатах не протиснешся.
З’явилася тітонька Гелен у шалі. На жаль, вона мусить їх залишити — лорда Ґейтона та Ненсі Блоу. Он старенька міс Перрі, її тітонька.
Позаяк міс Гелен Перрі не вмерла, то була жива. Недавно їй минуло вісімдесят. Повільно, спираючись на ціпок, піднялася сходами. Посадили її в крісло (Річард подбав). Цікавилася вона хіба що людьми, які знали Бірму у вісімдесятих, тож їх і намагалися завжди до неї підвести. А куди це подівся Пітер? Адже вони були такими друзями. При згадці про Індію або ж навіть про Цейлон її очі (тільки одне було скляне) вмить глибшали, ставали блакитними, і бачила вона тоді не людей — бо не залишилося в неї ніжних спогадів чи гордих ілюзій ані про віцекоролів, ані про генералів і заколоти, — бачила вона орхідеї, гірські стежки, а ще себе на спинах кулі, що несли її в шістдесятих по безлюдних вершинах, або як спускалася вона в доли викопувати орхідеї (подиву гідні квіти, раніше не бачені), вона їх змальовувала акварельними фарбами; невгамовна англійка, яку страшенно дратувала війна, скажімо, коли бомба впала в неї перед самими вікнами й перервала її роздуми про орхідеї і про те, як вона в шістдесяті роки подорожувала Індією — аж тут і Пітер приспів.
— Поговори з тітонькою Гелен про Бірму, — сказала Клариса.
Але він іще з нею словом не перекинувся!
— Пізніше поговоримо, — сказала Клариса, ведучи його до тітоньки Гелен, у білій шалі із ціпком.
— Пітер Волш, — сказала Клариса.
Це їй нічого не говорило.
Клариса попрохала. Дуже їй уже тяжко, дуже тут шумно, але це Клариса її попрохала. Вона й приїхала. Дуже шкода, що живуть у Лондоні — Річард і Клариса. Із Кларисиним здоров’ям ліпше жити за містом. Але Кларисі завжди подобалося світське товариство.
— Він був у Бірмі, — сказала Клариса.
Ага! Не могла втриматися, аби не згадати про Чарльза Дарвіна, як він відгукнувся щодо її книжечки про орхідеї в Бірмі.
(Кларисі треба поговорити з леді Брутн.)
Певна річ, та книжечка про бірманські орхідеї дотепер уже забулася, але до 1870 року вона витримала аж три видання, розповідала старенька Пітерові. Ага, тепер згадала. Він бував у Бортоні (і покинув її, продовжував Пітер Волш, не сказавши й слова, у вітальні того вечора, коли Клариса покликала його кататися на човні).
— Річарду дуже сподобався ваш ланч, — сказала Клариса леді Брутн.
— Річард зробив мені величезну послугу, — відповіла Брутн. — Допоміг написати листа. А як ви?
— О, дуже добре! — сказала Клариса. (Леді Брутн мала відразу до хвороб жінок політиків.)
— Он Пітер Волш! — вигукнула леді Брутн (бо ніколи не могла придумати, що сказати Кларисі, хоча й любила її. Мала багато хороших рис, але в них не було нічого спільного — у них із Кларисою. Річард, може, досяг би більшого, якби одружився з жінкою не настільки чарівною, яка б допомагала йому в роботі. А йому так і не вдалося потрапити до кабінету міністрів) — Це ж бо Пітер Волш! — казала вона, потискуючи руку тому любому гріховодові, тому дуже здібному юнакові, який легко міг зробити собі ім’я, але так і не зробив (завжди мав клопіт з жінками), аякже, старенька міс Перрі! Дивовижна літня леді!
Леді Брутн стояла біля крісла міс Перрі, наче примарний гренадер, зодягнений у чорне, і запрошувала Пітера Волша на званий ланч; задушевна, але не здатна на коротку бесіду про флору й фауну Індії. Певна річ, вона там бувала, гостювала в трьох віцекоролів, вважала декого з тамтешніх посадових осіб навіть дуже хорошими хлопцями; але яка ж то трагедія — становище в Індії! Прем’єр-міністр щойно розповідав (тим часом міс Перрі поправляла шаль, їй було начхати, про що там прем’єр-міністр щойно розповідав), тому леді Брутн також хотілося почути думку Пітера Волша, адже він повернувся із самісінького осердя, і вона збирається влаштувати йому зустріч із сером Семпсоном, бо через оту дурість, а як донька солдата, то дозволить собі навіть сказати, через оте безумство вона ночами не може спати. Вона — уже немолода, уже не здатна на щось велике. Але її будинок, її слуги, її добра подруга Міллі Браш — чи пам’ятає він її? — усі на місці, тільки чекають, аби до них звернутися — словом, коли виникне потреба. Бо вона ніколи багато не говорить про Англію, але цей острівець людей, ця дорогоцінна земля в неї в крові (хоча Шекспіра вона не читала), і якщо якась жінка таки народилася, щоб одягнути шолом і випустити з лука стрілу, щоби повести на ворога загони й правити дикими ордами з невичерпною справедливістю, а потім безносою спочити в церкві під щитом або розчинитися в зеленому пагорбі на якомусь доісторичному схилі, то її звати Мілісент Брутн. Позбавлена з огляду на стать і на своє манкірування здатності розмірковувати логічно (виявилося, не може написати листа в «Таймс»), вона ніколи не припиняла думати про імперію, а спілкуючись з тією панцирною богинею, вона набула солдатської постави й нестримності в поведінці так, що вже неможливо собі уявити, як навіть після смерті вона розлучиться з цією землею та ходитиме просторами, над якими, звісно, у духовному вимірі, не розвівається британський стяг. Бути не англійкою хоча б серед мертвих? Ні! Ніколи! Нізащо!