А тоді (вона відчула це сьогодні вранці) з’явився страх, ота непідвладна нездатність прожити життя до кінця, спокійно перейти ту довгу ниву, яку передали тобі твої батьки; вглибині душі зачаївся величезний страх. І якби поряд не було Річарда зі своєю «Таймс», і вона не мала змоги припасти до землі, як та пташка, й опісля поволі ожити, гучно виплеснути свою незмірну радість, потерши паличку до палички, притуливши патичок до патичка, вона б загинула. А юнак наклав на себе руки.
Якимось чином це була її катастрофа і її ганьба. Це було її покаранням — бачити, як тоне й зникає якийсь чоловік чи жінка в темряві, а вона змушена стояти тут у своїй вечірній сукні. Вона плела інтриги, вона шахраювала. Вона ніколи від себе не була в захваті. Хотіла успіху. Хотіла стати схожою на леді Бексборо, ну, й таке інше. А ще колись раніше вона ходила по терасі в Бортоні.
Це все завдяки Річарду; вона ніколи ще не відчувала такого щастя. Але щастя не затримаєш, його не зупиниш. Нема більшого блаженства, думала вона, вирівнюючи крісла, випрямляючи книжковий ряд на поличці, аніж, полишивши позаду тріумфи юності, поринути в перебіг життя, нарешті з несподіваним вибухом радості побачити, як устає сонце й минає день. Не раз у Бортоні, коли всі розходилися зі своєю балаканиною, вона йшла дивитися на небо; або за обідом бачила небо поміж плечима інших; бачила його в Лондоні, коли не могла заснути. Підійшла до вікна.
У ньому, хоча це й безрозсудна думка, було щось від неї, у тому сільському небі, у небі над Вестмінстером. Вона розсунула штори, дивилася. О, яка несподіванка! — з кімнати навпроти виглянула старенька! Вона збиралася лягати спати. А небо? Думала, воно буде урочистим, буде ледь підсвіченим небом, що повертає свої ланіти в прощальній красі. Воно ж виявилося блідим, як попіл, а над ним проносилися подовгасті хмари. Ніколи не бачила такого неба. Мабуть, вітер здійнявся. А в кімнаті навпроти старенька лягала спати. Просто заворожує, коли дивишся, як вона ходить по кімнаті, виглядає надвір. А чи вона і її бачить? Погляд годі відірвати від старенької, коли вона так повільно, так звагом готується лягати спати, а за стіною у вітальні — сміх, розмови. Ось, вона вже затягла штори. Почав бити годинник. Наклав на себе руки молодий чоловік; вона його не шкодувала; а годинник бив — раз, двічі, тричі, вона його не шкодувала, хоча все решта далі тривало. Ось! Старенька загасила світло! Будинок навпроти поринув у пітьму, а все інше далі тривало, повторила вона, і тут до неї прийшли слова: «Вже не бійся влітку спеки». Треба повертатися. Який незвичайний вечір! Відчувала себе дуже схожою на нього — на того юнака, що наклав на себе руки. Навіть тішилася, що він так учинив — взяв і все викинув. Бив годинник. У повітрі розходилися свинцеві кола. Через оту смерть якось гостріше відчувала красу, відчувала веселість. Але їй треба повертатися. Треба зібратися докупи. Треба знайти Саллі з Пітером. І вона вийшла з маленької кімнатки.
— А де Клариса? — запитав Пітер. Він із Саллі сидів на канапі. (Навіть після стількох років він не міг її називати «леді Россетер».)
— Куди ж поділася ця жінка? — запитав він. — Де Клариса?
Саллі припускала, а Пітер загалом погоджувався, що там були впливові люди, політики, їм не знайомі, хіба що з газетних фотографій, тому Клариса мусила їм догоджати. Вона з кимось із них. А Річард Делловей так і не потрапив до кабінету міністрів. Видно, не вдалося йому, припускала Саллі. Щодо неї, то вона майже не читає газет. Так, іноді трапляється його ім’я. А вона, ну, вона живе дуже окремішнім життям, у пустелі, як сказала б Клариса, серед великих торговців, великих фабрикантів, людей, які, зрештою, таки щось роблять. І вона дещо зробила!
— Маю п'ятьох синів! — сказала вона.
Боже, як вона змінилася! Охоплена материнською ніжністю, егоїзмом також. Останній раз вони бачилися, пригадував Пітер, серед цвітної капусти в місячному світлі — листя «немов нечищена бронза», сказала вона, уживши цей літературний зворот, і зірвала троянду. Тієї жахливої ночі вона безперестанку тягала його туди-сюди, туди-сюди після сцени біля фонтана; йому треба було сісти на нічний потяг. Господи, він плакав!
Он, його стара звичка — відкривати й закривати лезо складаного ножика, подумала Саллі, завжди відкриває й закриває той свій ножик, як тільки починає хвилюватися. Вони страшенно зблизилися, вона з Пітером Волшем, коли він закохався в Кларису, а тоді за обідом сталася та жахлива, сміховинна сцена з Річардом Делловеєм, коли вона назвала Річарда Делловея «Вікемом». Не так назвала, ну, то й що? А Клариса як скипіла! Відтоді вони майже не бачилися, — вони з Кларисою, — не більше п’яти-шести разів за останні десять років. Тим часом Пітер Волш подався до Індії, і вона щось таке чула, ніби одружився й ніби не дуже вдало, навіть не знала, чи має дітей, а спитати якось не випадало, він так змінився. Якось зіщулився й подобрів, вона одразу відчула: для неї він залишався надзвичайно близькою людиною, бо з ним пов’язана її юність, вона навіть мала подаровану ним книжечку Емілі Бронте, адже колись він збирався писати, аякже! У ті дні він хотів писати.