(І в такому ключі, відчував Пітер, це триватиме годинами: син шахтаря; люди вважають, що вона вийшла заміж за чоловіка нижчого від себе соціального стану; має п’ятьох синів; або про інше — про рослини, про гортензію, жасмин, ну, і дуже рідкісні гібіскусові лілії, що й не ростуть північніше від Суецького каналу, а в неї на околицях Манчестера вони ростуть цілими клумбами, і то лишень із одним садівником, буквально цілісінькими клумбами! Клариса ж, така нематеріальна, цього уникла.)
Чи була вона снобкою? Так, багато в чому. До речі, де вона ходить? Уже пізно.
— Коли почула, — сказала Саллі, — що в Клариси прийом, то зрозуміла, що не можу просто так взяти й не прийти — мушу з нею побачитися (зупинилася на Вікторія-стріт, он там, по сусідству). Тож всунулась без запрошення. — А це хто, — прошепотіла вона, — скажіть мені, будь ласка. Хто це така?
Це місіс Гілбері ніяк не могла знайти виходу. Адже було вже пізно! А коли надходить ніч, бурмотіла вона, коли люди розходяться, тоді й знаходиш друзів; затишні кутки й закапелки, а ще й чудові види з вікна. Чи вони знають, питала вона, що довкола чарівний сад? Ліхтарики на деревах, чудове мерехтливе озеро й небо. Лишень кілька китайських ліхтариків, сказала Клариса Делловей, у задньому саду! Але вона справжня чарівниця! Це ж бо парк… Та вона не знає їхніх імен, але вони, звісно, її друзі, а друзі без імен і пісні без слів — завжди найліпші. Але, на біду, стільки дверей, стільки всього нежданого, вона таки заблукала.
— Стара місіс Гілбері, — сказав Пітер. А хто он там стоїть? Он та леді, що біля фіранки цілий вечір підпирає стіну і ні з ким не говорить? Її обличчя звідкись мені знайоме, здається, має якийсь стосунок до Бортона. Це вона кроїла білизну за великим столом біля вікна? Девідсон її звати, хіба ні?
— Ага, це Еллі Гендерсон, — сказала Саллі. На неї Клариса ще весь час напосідалася. Її кузина, дуже бідна. А Клариса вміла напосістися.
Таки вміла, сказав Пітер. Але все ж, сказала Саллі дуже емоційно, із поривом того ентузіазму, який Пітер колись у ній так любив, а тепер трохи навіть його побоювався, бо вона могла бути вже аж занадто багатослівною у виявленні своїх почуттів — наскільки великодушною була Клариса до своїх друзів! А це доволі рідкісна риса, і тепер часто вночі чи на Різдво, коли вона перераховує всі свої щасливі дарунки, то на перше місце ставить дружбу. Вони були молодими, і все. Клариса мала чисте серце, і все. Пітер скаже, що вона сентиментальна. А вона сентиментальна. Бо зрозуміла, що варто говорити тільки про те, що відчуваєш. Усі ті розумування — дурниця. Те, що відчуваєш, те й кажи.
— Але я не знаю, — сказав Пітер Волш, — що я відчуваю.
От, бідний Пітер, подумала Саллі. Чого це Клариса навіть не підійде до них поговорити? Він цілий вечір уже чекає. Вона все бачить. Він увесь час тільки й думає про Кларису та бавиться своїм складаним ножиком.
А виявилося, що життя — навіть дуже непроста штука, сказав Пітер. Його стосунки з Кларисою були непростими. Тому й життя пішло йому не так, як хотілося, сказав він. (Вони були дуже близькими — він і Саллі Сітон, тож не сказати цього було б нерозумно.) Людина не може закохуватися двічі, сказав він. А що тут скажеш? Усе ж таки ліпше, коли ти кохав (але він вважатиме її сентиментальною — він завжди це казав). Йому треба приїхати до них у гості, у Манчестер. Абсолютно згоден, сказав він. Абсолютно згоден. Йому вже самому так захотілося в них погостювати, він неодмінно до них приїде, як тільки владнає свої справи в Лондоні.
А Кларисі він більше подобався, ніж Річард. Саллі була певна.