Поділити квартиру...
Вже нічого не бачив, не чув, світ гойднувся й померк, жив лише лист — ворушився отруйно в руці.
Поділити квартиру...
Розіп’ясти, роздерти, розрізати, знищити все, чим він досі жив: весь його труд, всі надії, всю його втіху. Відібрати найдорожче, без чого й життя — не життя.
— Не діждешся!
— Молодий чоловіче, ви щось сказали?
Дідок. Із сіткою й костуром. Зупинився навпроти, заглядає в листа.
— Нічого... Нічого я не казав!
— Як не казали? — образився дідок. — Я ще не глухий, слава богу! — А з самого сиплеться тирса.
Ледь утримався, щоб не штовхнути старого. Глянув так, що той аж відсахнувся. Підхопив портфель, пішов геть. І пекла, і гнала вперед фраза про поділ квартири.
А ти будувала її?.. Твої батьки хоч копійку дали?.. Та хто ти така, щоб одбирати в мене квартиру? Спробуй тільки, посмій!..
Замкнеться й на поріг не пустить. Хай хоч під дверима ночує із своїм щеням нагуляним — не пустить! Ще б чого — поділити квартиру! А ти за неї хоч копійку заплатила?
А як звернеться до міліції? Прийдуть, висадять двері, проти його волі поселять. Прописана ж!
Другого дня, ледь діждавшись, коли скінчилась робота, подався в юридичну консультацію: шукати управи на колишню дружину.
Те, що взнав, приголомшило: квартиру, якщо він не захоче добром, поділять черед суд. Їй з дитиною дадуть двокімнатну, йому ж світить кімната в комуналці.
— Тут, молодий чоловіче, нічого не вдієте. Закони — на боці матері й дитини. Так що краще помиритись.
— А як дитина ота не моя?
— Це ще треба довести, молодий чоловіче.
Вийшов, не втримався — заплакав. «Гадина! Гадина! В самісіньке серце вжалила!» Люди оглядалися (горе якесь у чоловіка), а він, не помічаючи ні власних сліз, ні людей, ішов невідомо куди.
Виск гальм ударив у вуха.
— Ти що, сліпий?!
«Волга» майже вперлася в нього буфером. Шофер, що вискочив якщо не битись — добре вибатькувати, глянув на його обличчя і одразу ж опустив руки. Знову сів за руль, ввімкнув стартер:
— Ходять тут...
А він побрів далі.
Прийшов додому вже зовсім по темному. Не вмикаючи світла, пожбурив на підлогу портфель. Вперше забув роззутися: пішов на кухню, націдив холодної води — мучила спрага. Відчував себе так, немов переніс тяжку хворобу. Пив воду й думав, що ж тепер буде. Знав: йому без цієї квартири не жити. Краще вмерти, аніж діждатись, коли її стануть ділити. Різати по живому.
«Утоплюсь... Або повішусь...»
«І звільниш для неї квартиру!» — сказав хтось глузливо. Він аж оглянувся: міг би заприсягтися, що голос пролунав не в ньому, а поруч, із темряви. Намацав вимикач, ввімкнув світло і побачив себе вже у спальні.
Як тут опинився, не міг зрозуміти.
Повів очима по стінах і на тому гуцульському килимі, що висів над ліжком, побачив її великий портрет. Це було її фото, ще до заміжжя. Виготовлене в ательє на бульварі Шевченка (колись щиро дивувався, чому вони не виставили його копії у себе на вітрині), а рамку вже він зробив сам. Фото, на якому вона, дивлячись в об’єктив, усміхалася весело, а тепер усміх її здавався йому глузливим і злим. Наче вона ще тоді знала, що відбере у нього квартиру.
Гадина!
Прямо в черевиках заліз на ліжко, зірвав з килима фото. Видер з рами, поніс на кухню. Запалив газ і повільно, щоб довше помучилася, став оте фото палити. Запалить і погасить... запалить і погасить... І коли вона зникла і назавжди щез її сміх, зібрав попіл, викинув у кватирку, щоб не лишилося й сліду.
«Я її вб’ю! — подумав, уже лежачи в ліжкові. — Уб’ю і сам покінчу із собою!»
Думка про те, що в нього немає іншого виходу — тільки вбити, опановувала його з усе більшою силою. На роботі, на людях вона заступалась іншими думками, іншими клопотами, а приходив додому — знову повертався до того, що її треба знищити. Разом із дитиною. Вся квартира, до предмета останнього, весь час нашіптувала: «Ти її вб’єш. Мусиш убити!»
«Ти її вб’єш!» — шипів газ на кухні. «Ти її вб’єш!» — клекотіла з-під кранів вода. «Мусиш убити!» — вимагав унітаз. І він не міг не прислуховуватися до того шепоту: вбирав його в себе, ним тільки жив.
Уже не кидався по квартирі. Напади несамовитої люті, такої, що можна було й задихнутися, ставали все рідшими, натомість приходила холодна застиглість. Крижану нещадну рішучість, яку, він уже знав, не похитнути нікому.
Він її вб’є. Мусить убити.
Іншого виходу не було.
Вже продумав, як це зробити.
У ліжку, лежачи голічерева, втупився незрячими очима в стелю. Ніхто йому не заважав, ніщо не відволікало уваги, те, що шуміло за вікнами, для нього не існувало: виразно бачив, як це робитиме, прокручував подумки по кілька разів, мов кінострічку, прибираючи одні кадри і вставляючи інші. Врешті, коли стрічка була вся змонтована — продумана до деталі останньої, відчув, що далі зволікати не можна. Бо коли не зробить цього зараз, то вже не зробить ніколи.
Два вечори писав їй листа. Перечитував, дер і знову писав: усе здавалося, що поміж рядками, мов таємним чорнилом уписаний, проступа його намір і вона, запідозрівши, не приїде до нього. До того ж лист цей рано чи пізно потрапить до рук слідчих, то в ньому не повинно бути жодної зачіпки. Він уже роздумав кінчати життя самогубством, коли прибере її зі своєї дороги, не було жодного сенсу йти за нею й собі, коли лишалася квартира, в яку він, скільки житиме, не приведе жодної жінки. Всі жінки, всі дівчата здавалися йому отакими піратками в спідницях чи джинсах, які хижо чигають на здобич: захопити, заволодіти, вижбурити його з глумом на вулицю.
Врешті таки домучив листа.
Пробачався в перших рядках, що затримався з відповіддю: був у довготерміновому відрядженні. Писав, що й без її листа він обов’язково озвався б: за цей час усе передумав, зважив всю свою поведінку і тепер зрозумів, наскільки він був неправий. Тож заради дитини, заради них обох він просить у неї одне: приїхати, щоб почати життя наново.
Не витерпів, дописав:
«Побачила б, якою стала зараз наша квартира!»
Одразу ж злякавшись, що вона, все пригадавши, не приїде, додав:
«Нарешті все скінчено. Лишився тільки унітаз, але до твого приїзду і він буде встановлений. Так що приїжджай пошвидше!»
Пригадавши, як вона любила квіти, навіть в часи найжорстокішої економії не витримувала, щоб не купити хоч одну, дописав:
«Повідом, коли приїжджаєш. Стрічатиму з квітами».
На цьому й закінчив: не піднялася рука, що обіймає й цілує. Тим більше що в квартирі вже лежала сокира. Замотана в папір, покрита солідолом: він навіть не доторкнувся до неї, щоб не лишились відбитки пальців. Сокира одразу ж впала йому в око: зручна, замашна, з молотком-обушком, металевою ручкою й гумовою накладкою, під полу сховати — ніхто не помітить, — побачив її у вітрині, мимо мисливського магазину проходячи, довго не наважувався підійти до продавщиці (а що, як поцікавиться, для чого купує?), заплатив нарешті в касу і, відвернувшись, щоб не роздивилась обличчя, подав через голови чек. «Що вам?» — не зрозуміла одразу ж та дурепа. «Он оте», — чомусь не міг вимовити слова «сокира». «Загорнути?» — ще спитала вона: сокира була так густо змащена, наче її щойно дістали із бочки з солідолом. «Загорніть», — йому вже здавалося, що всі присутні дивляться тільки на нього. Продавщиця нагнулася, щось під прилавком шукаючи, а він не знав, куди подітись од поглядів (майбутні свідки!), таке, хоч бери та тікай з магазину. Врешті вона дістала папір, стала загортати і робила все те так повільно, мовби навмисне. Ухопив, кинув до портфеля, вискочив геть.
Дома не став розгортати: купить в аптеці гумові рукавички, отоді й розгорне: уже знав, на чому найчастіше попадалися злочинці, на отаких ось дрібницях, ну, від нього не діждуться, він все до деталей продумав, щоб не лишити жодного сліду, тричі з’їздив до лісу, вивчав усі підступи, а перед цим попоходив, поки вибрав напівзасипаний кар’єр, з якого колись брали пісок, а потім покинули. Високі стіни вже встигли порости бур’янами, а внизу мертво чорніла вода. Зрізав триметрову ліщину, спробував дістати дна — не дістав, укинути — не знайдуть довіку, та й хто тут шукатиме! Наткнувся недалеко від залізниці на два диски від коліс вантажної машини, диски були такі важкі, що довелося переносити по одному: приволік, старанно замаскував у кущах, щоб ніхто не помітив, а шнур уже прихопить потім: капроновий шнур, що не перегниє у воді, скільки вони там і лежатимуть. Розрахував усе до кроку останнього: он там вони ще збиратимуть лисички, що рясно жовтіли (пригорнув зверху листям, щоб ніхто поперед них не визбирав), а тоді він уже приведе її сюди, на галявину, до оцього ось куща, що росте майже над урвищем, і, трохи відставши, вдарить її по голові: обушком, щоб не бризнула кров та не заляпала. Відразу ж і дитину прикінчить: місце дике, глухе, за весь час він не зустрів жодної живої душі, тож ніщо не завадить потім надійно їх прив’язати до дисків та й скинуть у воду.