Потім вийшов із вокзалу. Вже було оголошено, що розбився той самий літак, яким летіла вона. Відчував дивовижну спустошеність, немов хтось узяв та й вигорнув із нього все до дна. Всі думки, всі наміри.
Вирішив одразу ж їхати додому.
І тут, сідаючи в тролейбус, знову почув голос отого чоловіка:
— Да-а, державі такі аварії влітають в копієчку. Мало того що літак, так ще й страховка за кожного погибшого.
— Багато? — поцікавився хтось.
— По тищі за душу! Ото як летіло сорок пасажирів, так сорок тисяч і виклади!
Сидів у тролейбусі, дивився в вікно. А в голові все лунав голос отого чоловіка: «По тищі... По тищі...» — поки він нарешті збагнув: так це ж і йому належаться дві тисячі! Стало жарко, він оглянувся, шукаючи очима чоловіка, що говорив про страховку, хоч навряд чи його і впізнав би. «Дві тисячі... Дві тисячі...» — погойдувався ритмічно тролейбус...
— Що?.. Га?.. — спитав наче зі сну молодика, який щось у нього допитувався.
— Ваш квиток?
Поліз до кишені, одразу ж згадав, що квиток не пробив.
— Пробачте, забув... Я з аеропорту... З Жулян...
— То й що, як із Жулян? Он піввагона з Жулян. І всі їдуть із квитками.
— А може, він їздив стрічати, — втрутилась молодиця, яка сиділа поруч. — Ви що, не знаєте, що там розбився літак?
— Літак?
— Літак. Ніхто не лишився живий.
— Пробачте...
Молодик одступився, явно знічений, а тролейбус знову став йому вистукувати про дві тисячі...
«А що, як той чоловік вигадав? Може, ніякої страховки й не платять...» Він знову оглянувся, шукаючи поглядом чоловіка, що сказав про страховку. Доїхав до своєї зупинки, зійшов, зупинився в нерішучості: як же він піде додому, так і не довідавшись, одержить страховку чи ні?
Хотів уже вертатися в Жуляни, в аеропорт, та одразу ж роздумав: там зараз творилося таке, що не до страховок. Згадав про міські каси, на площі Перемоги, подався туди.
Тут теж було повно народу. Навіть до віконця довідкового бюро товпився чималий гурт, і він попостояв, поки підійшла його черга. Встромив у віконце голову, тихенько, щоб не почули ті, що стояли за спиною, спитав про страховку. Що от він летить, то чи одержить його сім’я якусь компенсацію в разі аварії...
В жінки, яка сиділа по той бік, аніскільки не змінився нудьгуючий вираз обличчя: доводилось чувати, мабуть, ще й не таке.
— Одержить.
— Скільки?
Жінка глянула так, наче прицінювалась, скільки за нього можна заплатити.
— Тисячу карбованців.
— Дякую! — Жінка здалась йому такою симпатичною, що поцілував би, якби міг.
Із зовсім іншим настроєм вийшов на вулицю. Йшов непоквапно, всміхаючись і не помічаючи власного усміху: дві тисячі наче вже лежали в кишені. Сів у трамвай і поїхав до одного із магазинів, що торгував імпортними меблями.
Тут стояли розкішні гарнітури з цінами такими, що темніло в очах. Югославські, фінські, угорські, румунські. Найдовше простояв біля румунської спальні: справжній мистецький шедевр, перед яким тільки молитися, запродав би й нечистому душу, коли б той шепнув йому: «Зробимо!» — та в наш вік нечисті, мабуть, вже давно навчились уникати людей, як гімалайські снігові люди, тож довелося зупинити свій вибір на чеській, теж непоганій, хоч і набагато скромнішій. Ліжко-диван, трельяж, два пуфи, два крісла і шафа для білизни — більше й не влізе: думав про кімнату, в якій вона жила перед тим, як поїхати до батьків, і в якій тепер спатиме він.
Отже, вирішено: він придбає чеський гарнітур. Як тільки одержить страховку, так і придбає.
Відчував себе спокійним, абсолютно спокійним, наче нічого й не сталося, наче їх понівечені трупи (а може, й не трупи, може, тільки кістки, перемішані з землею й бетоном) не лежали десь там, у Жулянах, немов їх і не існувало ніколи на світі — лишилася тільки страховка. Заглянув іще в їдальню, з апетитом поїв, сп’янілий од незвичної ситості, непоквапцем рушив додому.
А серед ночі прокинувсь од страху. Ніщо не приснилося, не примарилося, просто страх сидів у ньому від того часу, коли він надумався вбити дружину. Підказував, що мав робити, як наперед замітати сліди, щоб не попастися, і тепер, коли все благополучно так обійшлося і ніщо вже йому не загрожувало, страх вирішив відігратися за свою довгу мовчанку.
Нашептав йому, що було б, коли б він їх і справді вбив і спіймався б на тому вбивстві. Дикі думки, маячня божевільного, картини, підказані хворою фантазією, не менш реальні й зримі од того, що він розумів їх примарність.
Од когось начебто десь чув, що тепер засуджених до страти не розстрілюють. Будять серед ночі, в оцю саме пору, коли і його розбудило, і босоніж, в самій білизні, заводять до тісної, як сторчма поставлена труна, комірчини з металевою підлогою. Грюкнуть двері, клацне замок, і ти вже наче похований. І це ж ніщо тебе не врятує. Хоч голос скричи — не докличешся.
Уявив, як стоятиме, відчуваючи оголеними підошвами могильний холод металевої плити. Як захрипить репродуктор і металевий голос повідомить підтвердження вироку. Підсмикнув ноги, пірнув з головою під ковдру, щоб не чуть того голосу. «Я не винен!.. Не винен!.. Я не вбивав!..» «Він не вбивав!» — заступалась-волала квартира, єдина істота, яка його до кінця розуміла і виправдовувала. Та нещадний голос набухав металево, нависав грізно в темряві: от-от прорветься — і тоді його вже не урятує ніщо.
Не витримав, скинув ковдру, скочив із ліжка: підлога здалася холодною, наче крига. Ледь утримався, щоб знову не метнутися на ліжко, примусив себе заспокоїтись: «Я дома... Я вдома... Піді мною паркет, а не залізо...»
Глянув у широке, не забране гратами вікно, щоб пересвідчитися, що він таки вдома.
Місто переблимувалось, місто переморгувалось — колючими, підозріливими вогниками: «Так ми тобі й повірили! Розкажи комусь іншому!» І він подумав, що ніхто йому не повірив би, не пожалів би за ним, коли б його й справді повели на страту.
«Наплюй! — сказала квартира. — Наплюй і розітри! І без них проживемо!»
«Проживемо!» — відповів він квартирі: долаючи страх, в ньому вже починала просинатися злість. Злість і образа. На всіх. На весь білий світ.
Не міг більше отак стояти посеред темряви. Ввімкнув світло, і воно, враз заливши кімнату, замкнуло, відділило його від світу довколишнього, так мовби не в місті він жив, а летів десь у космосі — сам-один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою, яка єдина його не осудить, з якою він давно уже став одним цілим, злившись душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого. І через усе переступить.
І тут йому стало здаватися, що в кімнаті чогось бракує. Що він їй чогось не додав, чимось обділив, несправедливо покривдив. «Торшер! — пригадав нарешті. — Я ж збирався купити торшер!»
Принести й поставити ось сюди.
Ступив на те місце, де мав стояти торшер.
І застиг.
Засвітився торшером.
Мама Люба
Вже по тому, що брат подзвонив на роботу, вона зрозуміла: сталося щось надзвичайне.
— Аліна?.. Аліно, це я! — Наче вона могла не впізнати його по голосу.
— Що там? — У неї одразу ж зметнувся рій тривожних думок. — Та кажи, не тягни!
Брат хукнув сердито в трубку:
— Наша мати той...
— Що той?
— Ну, той... Тронулась.
— Господи!
Аліна як стояла, так і сіла.
— Го-осподи!
Трубка в опущеній руці сердито до неї догукувалась.
— Слухаю! — наче видираючись з лихого сну, поспіхом піднесла її до вуха. Навіть косинку відгорнула, щоб було краще чути: все не могла переварити новину. Надіялась, що брат ось візьме й скаже, що то неправда. Пожартував. Тільки хіба ж з таким жартують!