— Алю!.. Алю!.. Аліно, чи чуєш?
— Чую!.. Кажи, що там сталось.
— Мати наша тронулась, от що сталось! — ударив він її вдруге.
«Як?.. Коли?.. Господи, та що він меле?..»
— Де вона зараз? — В уяві карета «швидкої допомоги» й гамівна сорочка.
— Та вдома, де ж іще! Я щойно од неї!.. Алю!.. Ти чуєш мене?
— Чую! — одлягло трохи од серця: там же в неї малолітня дочка. Раз не забрали одразу, то, може, не так уже й страшно. — Я зараз їду.
— Куди?
Ото недотепа!
— До матері, куди ж іще? Впіймаю таксі і їду.
— До матері зараз не їдь! — загорлав брат так, що Аліні аж трісло у вусі. — Не їдь, кажу, зараз до матері! Я заїду по тебе машиною — двинемо разом! Разом, ти чуєш?
— Чую! Так що таке з матір’ю?
— Під’їду — розкажу, бо по телефону невдобно! Тут люди стоять!.. Так без мене не їдь!.. Алю!.. Алю!..
В трубці здушено гикнуло, наче брата вхопили за горло. Потім жалісно запіпкало. Аліна потрусила трубкою, сподіваючись, що вона озоветься, але по той бік вже остаточно замовкло.
Нагородила ж її доля братеником! Повіситись можна!
Сердита на брата, повернулась за прилавок. І до шостої, поки й брат під’їхав, місця собі не знаходила. Встигла посваритись з особочкою, з отих, які в магазини тільки для того і ходять, щоб вчинити скандал. Не так, бач, їй черевик подала, не піднесла на тарелі золоченому!
— Що ви жбурляєте? Хто вас так вчив?
Аліна на неї й вигорнула — все, що на душі накипіло. В дамочки одразу ж наче шкіру здерли з лиця: почервоніла, аж посиніла. Труситься, книгу скарг вимагає.
Вже гуртом одбивались. Це в них налагоджено добряче: сваряться між собою не сваряться, а треба якійсь по той бік прилавка рота заткнути — стіною стають!
Вискочила наче ошпарена. І про книгу скарг забула. Відпльовувалася вже на вулиці.
— В чоловіка поплюй! — кинула переможно їй услід Аліна. — У верблюда слини багато!
Вилаялась — на душі мовби трохи полегшало. А все ж каялась, що дала братові обіцянку без нього не їхати. Там таки й справді щось сталось. Хоч машина стояла у Арсена під вікном літо й осінь, він по місту нею майже не їздив — економив бензин. Та й скати не зношувались. Бо тепер що машину взути, що роту солдатів — однаково. Машина ж лишалася на вихідні та ще у відпустку — з усією сім’єю за місто. Або до родичів у гості. Одчиняв урочисто дверцята, сідав побожно за кермо. Скаженів, коли хтось із домашніх отими дверцятами грюкав:
— По своїй дурній голові! Ти за неї гроші платив, що отак дверима вимахуєш?
Стромляв ключ до замка з таким насторожено-переляканим виглядом, наче щоразу чекав: ось візьме й не заведеться.
Заводилась.
Лиш тоді дозволяв собі на мить розслабитись. І знов стривожено-переляканий вигляд: треба було вмикати першу швидкість.
Здавалось, що брат не їде, а веде ту машину за кінчики пальців.
Підкотив рівно о сьомій, коли зачинявсь магазин.
— Сідай, я сам прикрию. — Це щоб не грюкнула.
Всадовивши сестру, знов сів за кермо. Обоє були страшенно подібні одне до одного. З першого погляду видно, що брат і сестра. Крупні риси обличчя, не позбавлені своєрідної краси. Густі, врозліт брови й виразні очі отого спокійного сірого тону, що, побачивши їх, одразу ж подумаєш: цей (ця) зуміє за себе постояти! Великі роти, націлені до крику, до сміху. Вони й справді ще в дитинстві були такі галасливі, що мати глухла од їхнього крику. Однак риси оці проступали в сестри якось різкіше, вагоміше: одразу видно було, хто ким верховодив у дитинстві, а хто підкорявся. Та й зараз продовжував якщо не скорятись, бо жили ж уже нарізно, окремими сім’ями, то хоча б прислухатись. Не поїхав, бач, сам — сестру прихопив.
— Так що там з мамою? — спитала стривожено, коли машина вже рушила з місця.
— Та кажу ж, що тронулась! — продовжував чіплятись за слово, яке, як йому здавалось, дуже точно визначало материн стан.
— Як тронулась?
— А отак: заміж виходить!
Аліна так і охнула: до всього була готова, тільки не до цього.
— Що ти мелеш, дурний!
— Без мене змололось! — розсердився брат. — Приїдеш, побачиш сама!
— Мама — заміж! — все ще не могла повірити Аліна. — За кого?
— А хто її знає? Я не допитувався.
Тут гуцикнуло так, що він мало не відкусив язика. Сердитий на себе, що не добачив ямки, загальмував матюкаючись.
— Не лайся! — осмикнула його Аліна. І цей, і молодший взяли пакосну звичку од тата, коли той був ще живий, — як що — так і матюком. Підросла — з батьком не раз сварилася до бійки, до сліз. Чоловік її й рота не смів розкрити, щоб по-чорному вилаятись. «Бляха-муха» — ото й уся його лайка. Та й то коли вже як слід припече.
Мама жила в Боршагівці, у приватному будинку. Ще перед війною, та й по війні, це була типова околиця Києва з одноповерховими будинками, затишними садибами, тихими завулками й вулицями, де сусід знав сусіда, а на сімейні свята — іменини, хрестини, весілля чи поминки — сходилась якщо не вся Борщагівка, то принаймні значна частина її; з людом діловим і поважним, який звик покладатися лише на себе, тож і славилась Борщагівка та й досі славиться такими майстрами, що за тридев’ять земель кращих не знайдеш; народом тертим та битим, вивіреним на київських ринках, який знав, що, де і почому і як роздобути свіжу копійку; своїм життям і своїми традиціями, відокремленими від великого міста з його метушнею й безладдям, з його темпом скаженим, коли і вгору глянути ніколи, не те що роздивитись довкола, — в Борщагівці й час плинув повільніше, і дні здавалися довшими, а ночі повнішими. Та років уже з двадцять місто стало насуватись на неї, погрожуючи високими, в дев’ять поверхів, будинками, розтинаючи заасфальтованими проспектами, переповненими машинами й людом, оглушуючи ревом реактивних літаків, од якого й дахи підіймались, — місто підступалося з усіх боків, затискало, брало в облогу, підрізало під корінь, погрожуючи в недовгому часі й зовсім поглинути, щоб не лишилося й сліду, — тільки не такий тут жив народ, щоб вдаватися у паніку. Вирубували по садках старі й садили нові дерева, хоч на них уже й тінь падала від отих дев’ятиповерхових будинків, мурували льохи, гаражі та сараї, перебудовували, оновлюючи, будинки, які погрожували знести, зводили такі високі та надійні паркани, наче збиралися тут жити ще цілі століття. І на всі панічні чутки, що от-от будуть зносити, відповідали з філософським спокоєм: «А то ще побачимо». Люд борщагівський, живучи на землі, не міг не вростати корінням у землю, як вроста в землю дерево, хоч поруч реве вже бульдозер.
Мама жила на тихій ще вулиці, за два квартали від проспекту, і тут гук машин був майже нечутний. З-за парканів довірливо звішувались дозрілі плоди, не боячись, що їх зірвуть, а сливки й вишеньки вибігали аж на вулицю, шикувалися вздовж хідників, вкритих не асфальтом — травою. Дітлашня бавилась просто посеред вулиці, перелітаючи з місця на місце пташиними зграйками, а люди вітались одне до одного, і коли з’являвсь хтось чужий, то він не лишавсь непомічений.
Аліна ще здалеку побачила свою доню: вистрибувала, граючись у «класи», великий бант вимахував білими крилами, наче метелик, що ніяк не міг утриматись на русявій голівці. Упізнавши машину, помчала щодуху назустріч.
— Обережніше, ще під машину втрапиш! — гукнула їй Аліна назустріч, хоч дочка й не могла її почути.
— Де баба? — спитала, коли зупинились.
— Там, — кивнула в бік двору засапана донька. Сяяла очима до матері, великий рот радісно цвів на чистім обличчі. Вся вона вдалася у матір: такої ж широкої кості, від чого здавалась набагато старшою за свої п’ять літ. — А що ти мені привезла?
— Нічого! — відповіла сердито Аліна: в ній уже закипав гнів на матір. Здавалося, що стара, причаївшись за високим парканом, стежить за ними у шпарку.
Дочка розчаровано скривилась, крутнулась, побігла.
— Танько, вернись! — гукнула вслід їй Аліна.
Але брат її зупинив:
— Хай грається. Нащо вона зараз там? — кивнув головою в бік двору. Обличчя його було зле й непривітне.
Аліна сиділа в машині, поки брат одчиняв масивні ворота, заїжджав у заасфальтований двір. Як не крутила головою, матері в дворі не побачила.