— Ховається, — буркнув брат, зупинивши машину. — Сватів у вікно вигляда.
— Од мене не сховається! — запевнила запально Аліна. — Я її зараз посватаю! — Мати побоювалась її, і вона це добре знала.
Вилізла з машини, і двір наче вибіг назустріч. Все тут було їй знайоме: і цегляний, на дві машини гараж, збудований її чоловіком та братом, і глибокий, як метро, погріб, з денним світлом, з численними полицями, на яких зберігалось консервоване, квашене, солене, і добротний, розділений навпіл сарай: в одному кінці завжди товклись підсвинки, з кліток виглядали кролі, а в другому ночували кури й індики, що зараз юрмилися поряд, за високою сіткою, а далі, в глиб саду, теж огороджений високою металевою сіткою, великий басейн, що в ньому плавали нутрії, і ошатний, на чотири кімнати будинок під шифером, з великими вікнами, з паровим опаленням, з кухнею, туалетом і ванною — все це не виросло отак зразу, за одну ніч, не придбалось готове, а було ними ж протягом багатьох років збудоване, аж до собачої будки, з якої, вимахуючи щосили хвостом, саме виліз Трезор.
Не чекаючи брата, що порався коло машини (мусив обов’язково позамикать всі дверцята), пішла до хати.
Мати забилась на кухню. Сиділа в кутку, як дитина, що нашкодила і тепер боїться кари дорослих. В Аліни так і шпигонуло в серце, але вона не дала отій голці залізти глибше — з порога напустилась на матір.
— Що ви тут без мене затіяли? То правда, що мені сказав Арсен?
Мати здригнулась. Дивлячись мимо дочки, тихо спитала:
— Що він сказав?
— Що ви заміж зібрались, от що сказав!
Мати знову здригнулась, мов від удару. Губи її затремтіли, вона їх стуляла щосили, щоб не розплакатись. Сиділа й мовчала.
— Їй-бо, таки правда! — сплеснула в долоні Аліна. До останньої хвилини сподівалась, що мати їй заперечить. — Та ви хоч тямите, що затіяли? В шістдесят літ виходити заміж! Ви хоч подивіться на себе у дзеркало! А що люди казатимуть, про це ви подумали? Чи зовсім уже змалились?
— Я, дочко, не змалилась...
— Як же не змалились, коли таки змалились! Он онуку вашу віддавать скоро будемо, — мала на увазі старшу Арсена, — то й ви слідом за нею! Може, й до загсу в одній машині поїдете? Онука і баба — ото буде сміху! Разом і весілля згуляєм — дешевше обійдеться... Чуєш, Арсене, — до брата, який переступив саме поріг, — наша мати разом з твоєю дочкою до загсу поїде!
— Гріх тобі, дочко... — почала ображено мати, та Аліна не дала їй закінчити.
— А вам не гріх? Вам не гріх? Сьомий десяток уже розміняли, про смерть пора думати, а вам припекло заміж виходити! Про нас ви подумали? Як нам після цього людям у вічі дивитись?
— При чім тут ви...
— Як при чім?! Ми ж ваші діти, чи хто? Чи ви й нас уже зректися надумались? — Аліна все більше розпалювалась: ніяк не могла зрозуміти, що сталося з матір’ю, і це її найбільш дратувало. — Чого вам ще треба? Чи ми вас обділили? Нагодовані, вдіті — що вам іще треба?
— Мені нічого не треба...
— Так чого ж ви сказились?
— Отак, давай, обзивай рідну матір! — Від образи в неї й підборіддя затіпалось.
— Хто вас обзиває? Я до вашої совісті достукуюсь...
— Мати вже одробила своє, матір уже можна й обзивати по-всякому...
— Хай би ви молодші були, а то на старість надумались...
— Як потрібна була, тоді: «Мамо, мамо!..»
— Мало вам своїх болячок, так ще й чужі хочете на свою шию взяти...
— А як відробила своє, то й у шию...
— Чи ви надієтесь, що він вас на руках носитиме?..
Уже не чули одна одну, говорили кожна своє. Арсен слухав, слухав та й вийшов із кухні: самі розбирайтесь! Пішов до нутрій. І хоч був «зденервований», як любив говорити, не міг не замилуватись своїми звірятами. Добре вгодовані, з лискучою шерстю, вони підпливали до нього безбоязно, тикались рухливими носиками в густе плетиво дроту. Арсенові здавалось, що не нутрії плавають у басейні — готові шапки.
Уявив, як хтось інший хазяїном походжатиме по цьому двору, милуватиметься нутріями. Задихнувся од гніву.
«Ну, цього вже не діждетесь!»
В кухні, по той бік вікна, лунали збуджені голоси.
Аліна ще й у машині сердито одпирхувалась.
— Додому? — спитав Арсен, аби що спитати, а куди ж іще мав одвезти сестру? Он і Таня позаду сидить, в останню хвилину Аліна забрала й дочку, не схотіла, щоб та лишилась у баби. Таня впиралася, плакала, швидка на руку Аліна нашльопала її, і тепер мала сиділа, повна образи на матір.
— Я тебе не люблю!
— Поговори мені, поговори!
— Я бабуню люблю!
— Потрібна ти бабуні! Твоя бабуня заміж збирається!
— І я з бабунею заміж! А тебе не люблю! — уже з викликом.
Отаке порося! Арсен лиш покрутив головою, спитав сестру:
— Умовила?
— Так її й умовиш! — вибухнула знову Аліна. Й одразу ж напустилась на брата: — Ти дуже мені допоміг? Стояв — рота розтулити боявся! Хоч би слово сказав!
— За вами щось скажеш...
— Ну, нічого, я од неї так не одстану! — пригрозила Аліна. Якась думка зблиснула в її голові, вона повернулась до брата: — Ти його знаєш?
— Кого?
— Жениха!
— Звідки ж мені його знати?
— Упіймаю цапа старого, я його взую! — пообіцяла Аліна. — Задом наперед буде ходити. Забуде й дорогу до нашого двору. — І так їй ця думка сподобалась, що вона аж кулаком себе по коліні пристукнула. — Хай роззявля свого рота щербатого, тільки не на наше!
Тут Арсен і головою закивав, сестру схвалюючи. Закивав і знову угавив оту ямку: гуцикнуло так, що, здавалось, і машина розвалиться.
— А-а, так-перетак!
— Замовкни, дитина ж позаду!
Арсен, зупинивши «Москвича», вискочив на дорогу, нагнувся, заглядаючи під передок. Хитнув кілька разів машину, копнув зозла ногою колесо, наче воно в усьому було винне. Сів знову за кермо.
— Все ціле? — поцікавилась Аліна.
— Та мовби все, — відповів неохоче.
І до будинку, в якому жила Аліна, вже їхали мовчки.
Аліна мовчала, щоб не заважати братові вести машину і ще тому, що весь час думала про матір: ніяк не могла зрозуміти, що на стару найшло. Ну, хай би вони, діти, не дбали про неї, хай би забули її, як буває в інших, он вона читала не раз про покинутих дітьми матерів, читала й щиро обурювалась: стріляти мало таких! Вішати мало! Вони ж ніколи не забували про матір, особливо Аліна, єдина дочка: щотижня навідувалась, як не важко їй добиратись до матері, особливо взимку, — продуктів завозила, прибирала в кімнатах, пильнувала, щоб мати була зодягнута і взута, — тут Аліна грошей не жаліла, бо з маминої убогої пенсії не дуже взуєшся-зодягнешся... А коли мама важко захворіла, хто її влаштував до Жовтневої лікарні? Хто підняв лікарів, аж до професора, хто щодня прибігав просто з роботи та й лишався в палаті допізна, хоч удома на неї чекав чоловік і двоє малих, яким теж треба було раду дати? Не Арсен же, що тільки зітхати уміє, не жінка Арсенова, — провідали двічі, та й на тому спасибі, — а вона, Аліна, рідна дочка. «Я без тебе, доню, й на ноги не стала б», — казала пізніше мати. І то була свята правда, хоч Аліна й сама за цей час перевелася ні на що, а Вадим, чоловік, під кінець став сердитись, що день і ніч пропадає в лікарні. Наче там нема санітарів ходити за хворими. «Попадеш — побачиш, — відповідала Аліна. — Там смерть легше докликатись, ніж санітарку!» Ходить отака собі тьотя Поля — одна на чотири палати, і більшого начальства на всю лікарню немає. Слова впоперек не скажи — зобидиться й кине роботу. І тоді головному лікареві хоч до самого господа-бога біжи: «Господи, пошли санітарку! Хай навіть відьму, аби лиш віник уміла в руках тримати та ганчіркою квацяти!» Тож Аліна, сім’ю свою занедбавши, і пропадала всі оті дні в лікарні, поки мама видужала...
То чого їй ще треба, питається? Від жиру, чи що?
Незчулась, як і доїхали.
— Зайдеш? — спитала, з машини вилазячи.
Арсен відповів, що не може: ще треба машину в гараж відігнати, а звідти півгодини добиратись додому, — Арсен жив майже в центрі, в кооперативному будинку, в трикімнатній квартирі. Він, жінка і двоє дочок. Старша десятий клас закінчує, а молодша ще в садку. Довго думали, заводити дитину чи ні. Поля, невістка, все на якісь болячки посилалась, що не дозволяли ще раз родити, хоч, по правді кажучи, в неї єдина болячка й була. Ота, що до полудня в постелі тримає та день і ніч рота дере. Аліна через те не любить і до брата ходити, що там і опівдні можна побачить незастелені ліжка, а кімнати неприбрані.