Аліну мов хто окропом обдав: читала й перечитувала. І так розпалилася протягом дня, а потім і ночі безсонної, що вирішила негайно податись до Києва. Тим більше що вже на носі була екзаменаційна пора і все одно треба їхать на консультації.
Батьки, які й гадки не мали, що коїлось на серці в дочки, наказували й там, уже в Києві, думати лише про іспити.
— Ти ж, доню, приглядайсь, як міські готуються. — Це мати, якій здавалось, що міські з іншого тіста й виліплені.
— Головне — при напролом! Знаєш, не знаєш — рубай все підряд! — Це, звісно ж, татусь, що найбільші надії покладав на доцента.
Аліна ж не про іспити думала — про невідомого хлопця. І коли до брата входила, обмирала: здавалось, що той хлопець сидить уже тут — чекає на неї.
Арсена вдома ще не було — зустріла братова. Вона місяць тому народила дитину і була в декретній відпустці. Аліна бачила її минулого літа, коли брат, одружившись, привозив на оглядини, — худа, як очеретина, Поля дуже поправилась й одразу ж стала скаржитись Аліні, що не встигає перешивать та розпорювати.
— А все вона! — з гордістю молодої матері кивнула на пофарбоване у яскраві кольори ліжечко. — Лежить, і горя їй мало. Ич, як цвіте!
Там і справді агукало щось таке рожеве та симпатичне, що Аліна, не витримавши, заагукала до неї й собі.
А разом її не полишала думка: знає Поліна чи ні, що написав їй Арсен. Хотілося розпитати про невідомого хлопця, який він із себе, був же, мабуть, тут не раз, але Поліна чи то вдавала, що не знає нічого, чи то й справді Арсен не сказав ні слова, а питати в неї Аліна посоромилась. Пообідавши разом з братовою, пішла подивитись на Київ. Хоч була тут не раз: і з батьками, й сама. Але тоді Аліна приїжджала, як приїжджають до чужого міста, в якому побув та й поїхав, а нині відчувала себе вже без п’яти хвилин киянкою і якось по-новому, з особливим відчуттям причетності дивилась на будинки, на площі та вулиці, які до певної міри тепер належатимуть і їй.
Не витримала (мала ще час), спустилася в метро, поїхала в бік Русанівки. І коли поїзд вилетів з глибокої й тісної нори в такий миготливо-сонячний простір, що Аліна мало не скрикнула від несподіванки, коли простукотів по вигнутому дугою мосту, що навис над Дніпром, а потім пірнув у буйну зелень Гідропарку, зупинився на Лівобережній і вона, розпитавши, сіла в автобус, щоб за кілька хвилин уже зійти на Русанівці, оточеній з усіх боків водою, де й люди були якісь інші, ніж у центрі: більш розкуті, більш незалежні, більш засмагло-веселі; коли пройшлася широким бульваром, де по ліву руку — високі будинки, нарядні, як новорічні ялинки, а по праву — протока Русанівська, всіяна катерами й човнами, і весь Київ, що підіймався зеленим горбом, а над тією свіжою зеленню мов золоті квіти — бані Печерської лаври, коли вже й не знала, в якому будинку помістити квартиру, що в ній житиме, а кожне красиве чоловіче обличчя примушувало завмирать насторожено: він чи не він? — коли поверталась, натомлена, переповнена баченим, то вже й не могла уявити себе поза Києвом. І, щоб остаточно відсікти од себе минуле й стати хоча б зовні схожою на оцих всіх киянок, зайшла в перукарню і, сівши до крісла, сказала рішуче:
— Ріжте!
Ріжте косу, що її з самого малку плекала мама, розчісуючи й заплітаючи, миючи в луговій воді, косу, яку любив брати в руку тато («Разом з головою!» — гримнув, коли в дев’ятому класі заїкнулась одрізати). Ріжте й робіть перманент.
А коли одрізали, зрозуміла, що нізащо не повернеться додому: хоч-не-хоч, а треба виходити заміж.
Вийшла в дрібненьких кучериках, як молоденька овечка, купила ще по дорозі помаду, бо в усіх майже киянок губи були яскраво пофарбовані, заскочивши в темний під’їзд, злодійкувато наквецяла губи. Йшла й давилась помадою.
Арсен як побачив її, трохи не впав. Навіть Поліна жахнулась:
— Оддала? Задарма? Ще й гроші їм заплатила? Та вони твою косу віднесуть до театру — не менше сотні здеруть! Ходім до них зараз же!
Аліна відмовилась навідріз.
— А я ж хвалився йому твоєю косою, — сказав брат убито.
Отут і пожалкувала, що відрізала косу. І коли залишилась сама (їй послали в окремій кімнаті), то зарилась обличчям у подушку й заплакала.
Брат привів Вадима другого дня, після роботи. Аліна того дня прибирала квартиру, занедбану братовою так, що хоч свиней до неї заводь. Повитріпувала всі килимки й доріжки, що їх, мабуть, як послали, так уже й не чіпали, повитирала всі меблі, а потім шарувала підлогу. Дивувалася, як можна було й жити серед оцього бруду, дивувалася й жаліла Арсена. Попалося ж братові щастячко, недаремно прибилось з далекого селища з красномовною назвою Грязі. Аліна поралась майже до вечора, шукаючи все нової й нової роботи, Поліна ж, рада помічниці безплатній, чугикала дочку та одсипалась, бо вночі по кілька разів доводилось уставать до дитини.
Прибравши та вичистивши, Аліна сполоснулась під душем, вдягнула червону сукенку, що дуже їй личила, взулася в модельні, на шпильках, черевички і, причесавшись та нафарбувавши помадою губи, стала чекати гостей.
Хвилювалася так, що спершу й не розгледіла як слід Вадима. Потім уже, коли сіли за стіл, придивилася, що й обличчя його подзьобане віспою, що невисокого зросту і не такий молодий, як хотілося б (Вадим був на тринадцять літ старший од неї), але відступати вже було нікуди, навіть думать не сміла без коси з’явитися вдома, тож коли гість пішов і брат запитав: «То як?» — Аліна кивнула з таким відчайдушно-рішучим виглядом, який буває в людини, у якої не лишилось іншого виходу — хоч з мосту в воду.
— То й завтра приводити? — спитав її брат.
— Приводь.
Вадим ходив з вечора у вечір, і Аліна поступово звикала до нього. Та ще й брат не втомлювався вихваляти Вадима, що й на роботі попереду, й хазяїн — пошукати такого, й людина порядна. Аліна все те жадібно слухала, і подзьобини на обличчі Вадимовім не те що зникали, а якось наче зливались, ставали не такими вже й помітними. І коли він з’явився в суботу (мав іти з нею до театру) в новому костюмі, що був на ньому як влитий, у модній білосніжній сорочці з манишкою й акуратно пов’язаною краваткою, а на ногах гостроносі черевики, окантовані міддю, незнайомо серйозний і незнайомо поважний, то в Аліни й зовсім розтануло серце. Йшла поруч, і здавалося, що всі стрічні тільки й знають, щоб на них оглядатися.
Того вечора, вже після театру, повів її в парк, до Верховної Ради. І тут, немов закликавши в свідки найвищий орган республіки, урочисто освідчився й ще урочистіше попросив її стати його дружиною. «Зараз він мене поцілує», — завмираючи, подумала Аліна, бо довкола ще було повно людей, а вона ще не стала в такій мірі киянкою, щоб цілуватися, де заманеться. І була розчарована, коли Вадим чи то не насмілився, чи то вважав, що в його роки це несолідно.
(Потім довго, вже по заміжжі, відчуватиме Аліна себе наче обкраденою: що він не поцілував при освідченні. Поцілунок той, здавалося їй, мав бути особливий — не такий, як усі).
Не поцілував і в під’їзді, прощаючись, хоч Аліна на цей уже розраховувала твердо. Натомість потис руку й сказав, що завтра зранку зайде до неї — поведе показувать матері.
«От я й киянка!» — думала вже в постелі Аліна. Прислухалась до себе, що ж у ній змінилося, і нічого такого не вчула.
«От я й киянка!» — подумала, прокинувшись, Аліна і, схопившись, в самій сорочині підбігла до вікна подивитись на Київ.
Сонце щойно виткнулось з-за Печерської лаври, таке ж золоте, як і бані соборів, по чистій, наче росою вимитій вулиці котилися поодинокі машини, а хідники були ще зовсім порожні. В будинках навпроти сонно тьмяніли вікна, молоденькі тополі, висаджені вздовж бульвару, всі, як одна, повернулися в бік сонця, ловлячи в свої зелені долоньки перші промені ранку. Чисто, свіжо, молодо виглядало в ранню цю пору місто, не отруєне вихлопними газами тисяч машин, не запруджене людським нестримним потоком, не оглушене шумом і криком, гурчанням моторів і ревом турбін. Аліна стояла, не в спромозі намилуватись містом. «Я киянка, киянка, киянка!» — співало, дзвеніло у ній, вона ладна була обійняти всі ці будинки, всі дерева й собори, яким віднині належала і які також належали їй: здавалось, що кращого місця не може й бути на світі.