Може, тому він і лежав у домовині з таким умиротвореним видом, наче давно уже ждав, не міг діждатися смерті. Обличчя його розправилося та помолодшало, а на запалих губах застигло якесь аж удоволення. Він так і лежав: сухенький, маленький, в завеликій, наче на виріст, домовині, мов повернувся протягом ночі, коли помирав, у своє дитинство — за такими далекими обріями, що всім живим, які його проводжали, здавалося воно зовсім уже нереальним. Він так і виплив над людськими головами з не обжитого ще будинку: в оту вічну квартиру, яка не потребуватиме ремонту, не підлягатиме обміну, не стоятиме на облікові в жеку. Він так і пішов од живих — реліктовий уламок минулого, тож ніхто по ньому й не плакав, бо плач сприйнявся б як фальш: смерть його була такою ж природною, як зміна пір року, як захід сонця, як ніч. І живі, постоявши трохи над покритим вінками й квітами горбиком, поверталися без особливого суму додому. І син, і онук думали про одне й те ж: старий знав, скільки жити, тож відчували якусь аж гордість за свій рід, що ніколи не підводить. І сиділи за поминальним столом якісь особливо схожі один на одного, й онукова лисина ясніла торшером, тільки не таким розкішним, як у сина.
Потім, коли чужі розійшлись, а посуд був прибраний та перемитий і батьки, попрощавшись, теж зібралися додому, молодята, залишившись наодинці, чи не вперше відчули себе повновладними господарями трикімнатної цієї квартири. Повмикали скрізь світло, взявшись за руки, ходили з кімнати в кімнату, і квартира після того, як винесли дідуня, здавалась їм значно більшою за свої сорок шість метрів.
Кімнати ще світили голими стінами, ще багато чого бракувало, особливо в третій, дідуньовій, де стояли тільки шафа й тахта та єдиний стілець (всього цього треба якнайшвидше позбутися: таке воно старомодне), а під стелею висіла оголена лампочка. «Тут буде мій кабінет», — сказав поважно онук. «А може, дитяча?» — запитала лукаво онукова.
«Ти що? — стривожився він. — Ми ж, здається, домовилися». — «З тобою й пожартувати не можна». — «Такими речами не жартують. Одні жартували, жартували та й дожартувалися». — «До чого?» — «До бебі. Та не до одного, а до двох». — «Нам би хоч одного». — «Встигнемо. Ми ж домовилися». — «Ну, годі, — сказала вона. — Не вистачало в такий день посваритись. Кабінет то й кабінет...» І якась аж збайдужіла повернула до спальні. «Будемо лягати?» — спитав він, ідучи вслід за нею до спальні. «Будемо... Ох, як я натомилась!.. Бідний дідуньо...» Звичними рухами перебила подушки, послала постіль. Засміялась. «Ти чого?» — «Ніяк не можу звикнути, що ми з тобою самі. Не треба заставляти стільцем двері до спальні». — «Батьки, здається, не підглядали», — відповів він, трохи образившись. «Ще чого не вистачало! Та все ж нарізно краще. Ти, може, не згоден зі мною?» Вона саме звільнилася од сукні, і для нього то був найпереконливіший аргумент. «Згоден», — прошепотів він, притискаючи щосили дружину. «Пусти, божевільний! — засміялася вона. — Світло ж...» — «Хай буде. Я ще жодного разу не бачив тебе отакою...» — «Якою?» — «Отакою...»
— Ти врешті вимкнеш світло? Чи до ранку отак і горітиме?
— Зараз.
Знехотя звівся, пішов до дверей, де чорнів вимикач.
«Яка в нього красива постава! — подумала вона. — Якби не ота лисина... Невже вона в нього буде така ж, як у його татуся? І чого мужчини лисіють?»
«Яке в неї розкішне волосся! — думав він, повертаючись: навіть темрява не заважала йому бачити її всю, до останнього нігтика. — Жодна жінка не має такого волосся!»
Ліг, занурився у нього обличчям, у його єдвабну ласкавість.
«В мене найкраща у світі дружина!» — подумав, уже засинаючи.
Згодом, коли минуло п’ять років, він уже так про дружину не думав.
За ці п’ять років у нього померла мати і народилась дочка.
Мати померла тоді, коли вони клали паркет.
Досі їх задовольняв лінолеум. По ньому так приємно було ступати, вставши зі сну, він холодив гарячі підошви, а ввібравши протягом дня в себе тепло, яке щедро лилося з вікон, допізна струмував тим теплом: жива, ласкава субстанція, розлита по всій квартирі. Вона ж особливо не могла навтішатись підлогою, яку так легко прибирати, — ні мастики, ні щіток, провела вологою ганчіркою, і все, — обоє були переконані, що кращої підлоги їм і не треба, і коли б не Лубенки, їм і на думку не спало б міняти лінолеум.
Але Лубенки теж одержали квартиру, навпроти, правда, не трикімнатну, а дво-, бо не мали такого діда, зате їхній татусь завідував овочевою базою і не міг дістати хіба що піску червоного з Марса чи морської піни з Венери. Та й то тільки тому, що туди ще не літали пасажирські або вантажні ракети.
Він не дуже хотів і йти на те новосілля, це ж треба купувати подарунок, а вони вже починали економити кожну копійку: його батьки зняли всі заощадження, щоб сплатити перший внесок на кооперативну квартиру, а її, сільські вчителі, жили від зарплати до зарплати, та ще й мали довчити двох її молодших братів. Та й хто вони, зрештою, йому, оці Лубенки, могли б запросто прожити й без них, коли б дружина Лубенкова та не була її інститутською подругою. «Ну, гаразд, — сказав він, — якщо тобі вже так хочеться... Тільки що ж ми їм понесемо?» І вона, зраділа, цьомкнула його в щоку (як вона потім докоряла собі, що наполягла: здавалося, що все почалося саме з того новосілля), і потім майже всю суботу ходили удвох по магазинах, шукаючи подарунок не дуже дорогий, але щоб на вид і не дешевий. Врешті придбали в комісійному бра — за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект, чи його власникові терміново були потрібні гроші, та вони, власне, цим і не цікавились: бра було нове-новісіньке, мов щойно розпаковане, їм уже й жалко було нести, коли приміряли в себе над ліжком, але втішилися думкою, що зате не доведеться червоніти. Червоніти, однак, довелось: подарунок їхній виявився найбіднішим, бра загубилося поміж імпортними люстрами і кришталевими світильниками, що пахли не десятками — сотнями, розкішними вазами і японськими сервізами. Був навіть бельгійський, на всю стіну, килим, не килим — картина, подарований, щоправда, батьками, про такий тільки мріяти, але навіть не килим зіпсував остаточно їм настрій, особливо йому, і не те, що їх бідненький дарунок був недбало покладений на спеціальний стіл («Дуже мило, правда ж, Вітасю?» — «Ага», — ледь ковзнув поглядом Вітась), зіпсувала остаточно їм настрій підлога, на яку страшно було й ступати з порога: кольоровий, покритий лаком паркет, що віддзеркалював усі предмети, які стояли в кімнатах. Може, тому в коридорі були вишикувані пантофлі на товстій повстяній підошві, як ото в музеях, не менше десяти пар пантофлів («Не треба роззуватись!» — але всі роззувалися, розуміючи, що оте «не треба» говорилось для красного слівця). Вони теж обоє роззулись, і кожного вечора йому спадала на думку одна й та ж фраза, яку він чи то вичитав, чи то од когось почув: «Кожна квартира починається з підлоги», і він, уже за столом, прошепотів на вухо дружині: «Бачиш, що таке справжня підлога!» — і на душі в нього було дуже незатишно, бо раптом відчув себе, із своєю підлогою бідненькою, обділеним долею.
А тут долили гіркого ще й гості, всі в наймоднішому, в імпортному, навіть прикраси на їхніх дружинах були закордонні, хай навіть копійчані, але — закордонні, корчили з себе новітню еліту, що зібралася на раут, і розмовляли з ними, двома, єдиними не в імпортному, якось зверхньо й аж знехотя, всім своїм видом даючи відчути ту відстань, яка пролягає між ними («Що?.. Я вас слухаю, — ледь слова вимовляючи. — Ви так думаєте?.. Можливо, можливо... Да, Джо, — одвернувшись й одразу ж забувши про ваше існування, — не запізнися завтра на теніс»). Вони й називали одне одного тільки іноземними іменами, в душі, мабуть, жалкуючи, що не можуть і розмовляти по-іноземному: рідна мова коробила їх аристократичний слух. Він злився все більше і, до кінця не досидівши, смикнув сердито дружину: «Пішли!» «Мері, Джо! — плювався вже дома. — Та чого б вони варті були без своїх татусів!» — «А ми?» — спитала дружина. «Що — ми?» — «Нам же теж батьки придбали квартиру». — «На чесно зароблені! — закричав він сердито. — Мої батьки за все життя жодної копійки не вкрали!» — «Чого ти кричиш?» Але він її вже не слухав: «Не смій ставити моїх батьків на одну дошку з їхніми!» — «Та звідки ти знаєш, що їхні батьки крадуть?» — «Знаю. На чесно зароблені гроші такий килим не купиш... Тут і обехеесу не треба... А паркет...» — «Що — паркет?» — «Та ти хоч помітила, який у них паркет?» — вигукнув, уражений сліпотою дружини. «Паркет як паркет, — стенула плечима вона. — Світлий». — «Світлий! — передражнив він її. — Такий паркет кладуть лише в палацах культури. Або в музеях. Кожна паркетина загорнена в папір». — «Його що, з-за кордону везуть?» — «Не цікавився, не знаю, — буркнув він. — Все одно він нам не по кишені. Ми гроші не крадемо». — «Ну, годі! — не витримала врешті вона. — Хай вони трусяться над своїм паркетом. Зате в нас трикімнатна квартира». — «Тільки й того!» — відповів невдоволено. Глянув на підлогу з лінолеуму — жити не схотілось, такою та підлога здалась убогою. Досі просторі кімнати мовби аж стислися, а стелі опустилися донизу. І стелі, й стіни, побілені наспіх, і дешевенькі шпалери аж кричали про їхню убогість.