— Діставай тільки дубовий. Постелимо — й міністри такої підлоги не матимуть.
— Він і проциклює? — спитала вона, коли провели Петровича. Теж освоїла дещо, та й як не освоїти, коли щовечора тільки й розмов що про паркет. Давно уже примирилась із отими мірочками й мірками: чекала не могла дочекатися, коли закінчиться пісний оцей рік із пустими супами й картопляними котлетами, із черствим хлібом (він помітив, що черствий хліб менше йде) і перловими крупами: голова йшла обертом, коли думала, що готуватиме завтра, а щоб заспокоїти батьків, які всерйоз занепокоїлись, що вони з собою роблять, з могили і то кращі встають, пояснили, що сіли на спеціальну лікувальну дієту («Ви скоро на ній і лежатимете! Гляньте на себе: шкіра та кістки!»). На дієту оту посилаючись, відмовлялись ходити в гості, у свою чергу, не кликати до себе гостей. — Він і поциклює? — запитала вона, ладна й молитися на Петровича, лиш би той пошвидше послав підлогу і минув жахливий цей рік, бо їй уже починало здаватися, що не буде йому кінця-краю.
— Циклюватиму сам. Хоч трохи зекономимо.
— Зумієш?
— Зумію, не бійся. Нічого тут страшного немає.
Він, виявляється, уже пробував циклювати — під пильним оком того ж Петровича. Виходило не гірше, ніж у інших, а коли заходиться коло своєї підлоги, то, може, ще й краше: своє ж, не чуже. Вже й циклі замовив, точнісінько такі, як у Петровича: із спеціальної сталі, гострі, як бритва, куди до них магазинним, магазинними тільки халтурити, вибиваючи зайві карбованці з хазяїнів, які нічого не тямлять. Вже міг би прочитати цілу лекцію, як треба циклювати підлогу, бо до кожного дерева потрібен окремий підхід, то тільки невігласові здається, що все одно по чому проходитися циклею: по дубові, букові чи по тій же сосні. В нього й долоні свербіли — пошвидше взятися за справу, і коли одного вечора приніс виготовлені циклі, то бавився ними, як дитина. І чекав не міг дочекатися паркету.
Та ось нарешті минув дванадцятий місяць, і була зібрана сума, потрібна для того, щоб придбати паркет, ще й заплатити Петровичу.
По паркет поїхали вдвох у суботу на склад.
Склад цей їй уявлявся таким: вони вибирають потрібний взірець, як в універсамах, платять гроші, й продавець підводить їх до акуратної гірки. Лишається тільки найняти машину. Але він, що встиг уже побувати чи не на всіх складах Києва, одразу ж майнув на розшуки бригадира, сказавши їй почекати біля контори.
І вона стояла, приголомшена, бо те, що побачила, аж ніяк не в’язалося з тим, що їй малювала уява.
Величезне подвір’я було вщерть завалене деревом: гори дощок, еверести обаполів. Лежали, зв’язані дротом в грубезні пачки (тільки багатотонному кранові таку пачку підняти!), а поміж ними у вузеньких проходах, ризикуючи бути на смерть заваленими, в марній надії відібрати дошки на підлоги чи стелі снували мурахами люди. І скрізь висіли оголошення, що будматеріал, поки його не розберуть, не продаватимуть.
— Спеціально, паразити, у паках тримають! — лаявся чоловік, зарослий щетиною. — Я вже другий тиждень ходю. Міліції на них, хапуг проклятих, немає!
— Як же вони торгують? — не розуміла вона: бачила купи акуратно складених дощок, на яких біліли написи: «Продано».
— А отак і продають: по десятці за куб! Даси на лапу — нависмикують, скільки тобі треба. А не даси — до судного дня ходитимеш! Бачили, на чому вони під’їжджають? У кожного «Лада», по вісім тисяч. Де тільки та міліція ходить!
Поки вона слухала озлобленого цього чоловіка, він шукав бригадира. Вже давно зрозумів: поки не домовиться з бригадиром, паркету не матиме. Паркет-то був: будь ласка, бери! Але що то за паркет! Лежав, мабуть, з часів царя Гороха. Всі дощі, всі сніги та вітри полишили на ньому невигубний слід: жалюгідні дощечки, почорнілі, потріскані, обкидані цвіллю. «Доведеться дати на лапу», — сказав він ще вдома дружині. — «На лапу? За віщо?» — «За паркет. Щоб дали, який нам потрібен». — «Скільки?» — «Боюсь, що карбованців шістдесят. За метр по карбованцю». — «А дешевше не можна? Шістдесят карбованців! Двадцять днів жити!» — «Не знаю. Спробую поторгуватися. — Йому самому до сліз було жалко грошей, які дісталися такою дорогою ціною. — Тільки боюсь, що нічого не вийде! Там такі шакали працюють...»
Бригадира, якого всі звали Стасиком, попошукав: щойно був тут і вже зник в лабіринті дощок. Застукав під парканом: Стасик, двометрове дитя в ковбойці та джинсах, в сандалях на босу ногу (сорок шостий розмір, не менше), одбирав саме шифер. Поруч переступав з ноги на ногу опецькуватий чоловік із портфелем під пахвою.
— Цілий бери, Стасику! — просив слізно він.
— Відійди, не мішай! — Хоч чоловік був удвічі старший од нього, Стасик звертався до нього на «ти». Він усім «тикав», навіть якомусь відставникові з погонами полковника, і той це сприймав як належне. «От дає!» — захоплено дивилися на нього підлеглі.
Зачекавши, поки Стасик покінчив із чоловіком, торкнув шанобливо за руку:
— Стасику, на хвилинку.
Витираючи об джинси долоні, Стасик пішов за ним слідом.
— Чого тобі?
— Мені потрібен паркет.
— Паркет усім потрібен, — відповів Стасик.
— Мені дуже потрібен! Шістдесят метрів. Квадратних. — Поспішав, боячись, що хтось підійде і переб’є їхню розмову.
— Ти ким працюєш? — поцікавився Стасик.
— Інженер...
— Інженер... — Очі Стасика одразу ж збайдужіли. — Он бери, який є.
— Мені потрібен дубовий. Шістдесят метрів. Я нічого не пожалію.
У Стасикових очах знову проснулося зацікавлення:
— Десятку даси?
— За шістдесят? — він боявся повірити.
— За шістдесят шукай в іншому місці. А в нас по десятці за метр.
— За метр? Ти здурів?
Стасик і не подумав образитись. Взяв за лікоть своєю лапищею, довірливо запитав:
— Тобі який паркет? Дубовий?
— Дубовий.
— То ти як собі, дядю, думаєш: дубовий паркет під ногами валяється? З мене з самого три поти зійшло, поки собі роздобув на підлогу. А ти мені хто? Папа рідний чи мама?.. Шістсот керебе і не менше!
— Стасику, май совість!
— Не хочеш — діло хазяйське. — І, одвернувшись, гукнув до одного з робітників: — Вітю, підганяй автокар!
— Стасику, постій! — Думка, що він піде без паркету, була для нього нестерпною. — З тобою й поторгуватися не можна!
— На базарі, дядю, торгуються. А ми — державна установа.
— Це ж шістсот карбованців! — Він замалим не плакав.
— Вітю, ти довго стовбичитимеш? Підганяй автокар!
— Стасику!
— Ну чого ти прив’яз? — обернувся із досадою. — Я сто літ уже Стасик.
— Стасику, збав!
— Збавити? — Стасик так подивився на нього, наче прицінювався, чого вартий цей інженерчик. Подумав. Махнув відчайдушно рукою: — Ех, де вже моє не пропадало: триста мої — триста твої!
— Триста?
— Вітю, підганяй автокар!
— Дай же хоч подумати!
— Пушкін хай думає... Вітю!..
— Гаразд, хай буде по-твоєму. — Він уже боявся, що Стасик, розсердившись, піде геть. — Хай буде триста. Тільки щоб паркет був дубовий. Першого сорту.
— Фірма барахлом не торгує, — пообіцяв весело Стасик. — Сьогодні який день? Субота?.. От наступної суботи й приходь. Грошики тільки прихопи на всяк випадок. Будь здоров і не кашляй!
— А раніше не можна?
— Ладно, що для друга не зробиш! Навідайся в четвер. Ну, будь здоров: вважай, що паркет у тебе в руках...
— Дістав? — спитала дружина.
— Домовився, — відповів він похмуро: думка про триста карбованців все ще не давала спокою. — Пообіцяв у четвер.