— Дав щось на лапу?
— Дав. — Знову подумав про суму, що її назвав Стасик. І що вдалось виторгувати половину. Інші, мабуть, дають не торгуючись, і це його трохи втішило.
До того ж мав гарантію, що в четвер, найпізніше — в суботу, привезе додому паркет.
Хотів би побачити дурня, який випустить з рук триста карбованців!
У четвер, відпросившись із роботи, подався на склад. Ніс гроші в двох акуратних пакунках: окремо — за шістдесят метрів паркету, окремо — Стасикові на лапу. Дізнавшись, скільки насправді з них хоче здерти Стасик, дружина ледь не знепритомніла: триста карбованців! Віддати ні за що ні про що отому пройдисвітові... тому бандитові триста карбованців! Коли вона не має пристойного зимового пальта. Та й у нього он черевики... «Подивись на свої черевики! В них же соромно на люди виходити!» І ще щось кричала вона, що кричать в таких випадках жінки, а він, приголомшений несподіваним вибухом, спершу навіть не розсердився: пробував пояснити, що дають усі, що Стасик і так збавив половину проти того, що бере з інших, а міг би взагалі послати його подалі. Що коли вони не візьмуть зараз, то навряд чи вже й дістануть... «Що, інших складів немає?» — крізь сльози спитала вона. «А ти пробувала по тих складах побігати? — Його вже огортала образа. — Пробувала? Скільки я попоганяв, поки вийшов на Стасика!» — «Але ж триста карбованців! — «Так, триста, з моєї зарплати! — уже закричав він до неї. — Мої — не твої!» Одразу ж зрозумів, що ляпнув дурницю, і від того ще більше розсердився.
Потім були її сльози і його затяте мовчання, коли й жити не хотілося на світі, і мстиві думки, хоча б отакі: ось він іде в універмаг і купує їй зимове пальто... П’ять, десять пальт — по всій квартирі розвішує: носи хоч і всі разом!.. А її: що він її не любить, що ніколи не любив, лише прикидався... Що як би добре було лягти й померти. Хай би прийшов і застав її мертвою...
Але плач — не плач, мовчи — не мовчи, а паркет таки треба діставати, якщо вже надумались, і коли він її запитав, прокинувшись у четвер: «То як, іти відмовлятись?» — наче для того, щоб відмовитися, треба було обов’язково зустрітися із Стасиком, вона відповіла йому, змучена, що відмовлятися не треба, бо де ж іще вони дістануть паркет.
Він ще трохи покомизився, примусив повмовляти себе, а потім, відпросившись із роботи, подався на склад.
Стасик зустрів його так байдуже, наче вони ні про що й не домовлялися. «Продав!» — похололо в ньому.
— Стасику, як?
— Ти про що? — позіхнув йому Стасик в обличчя.
— Та паркет же! Ти ж сказав сьогодні навідатись!
— Я сказав? — здивувався Стасик. — Ну, раз сказав, значить, є. Біжи в контору, виписуй.
Він так зрадів, що одразу ж метнувся до контори: забув навіть глянути на паркет.
— Дядю, — гукнув Стасик услід, — а боржок!
Він повернувся, дістав тонший пакунок:
— Ось.
Пакунок зник, наче випарувався.
— Порахуй! — Хотів переконатися, що гроші в Стасика.
— Навіщо? — відповів Стасик недбало. — Ти що, нечесна людина? Біжи виписуй паркет.
Паркет був старанно замаскований в одному з лабіринтів, в найглухішому закуткові. Стасик розкидав почорнілі од часу дошки, і на світ вигулькнули акуратні пачки, мов щойно з фабрики. «Сто років лежатиме! — провів долонею Стасик. — Повезло тобі, дядю!» Він же допоміг і повантажити. «Люблю мати справу з порядними людьми!» І, на прощання по плечу поплескавши, запросив заходити, не забувати: Стасик, коли хотів, міг обслужити клієнта на найвищому рівні.
Тож паркет був привезений і любовно складений в дідуньовій колишній кімнаті — отакою золотистою гіркою, і він не міг нею намилуватись; і був того вечора особливо ласкавий та ніжний з дружиною, і вночі схоплювався кілька разів — прокрадався тихцем у кімнату дідуньову, а вранці, ледь розплющивши очі, одразу ж згадав про паркет, і спогад той принизав його радісно, і вже за сніданком сказав, що сьогодні ж піде домовлятись із Петровичем.
Петрович пообіцяв прийти в суботу. І, вже додому вертаючись, він згадав, що нічим буде з ним розплатитися: бісів Стасик обдер їх як липку. І хоч як йому не хотілось, а таки мусив іти до батьків.
Мати уже важко хворіла й лежала в лікарні. Хвороба в неї була невиліковною, вони вже знали про те, що вона навряд чи з лікарні й повернеться. За якісь два місяці мати невпізнанно змінилася: дуже схудла, постаріла, шкіра стала якась аж землиста, а обличчя — немов у мерця: тільки очі й жили на застиглому тому лиці. «Скоро не стане нашої мами», — сказав йому тато, коли він, зайшовши, спитав: «Ну, як там?» Батько теж дуже подався за цей час, подався і згорбився, губи його тремтіли, мов од німого плачу. «Може ж, ще видужає», — сказав, сам не вірячи в сказане. «Ні, сину, від цієї хвороби порятунку нема». Сиділи мовчки, пірнувши в зажуру. Він примушував себе думати лише про матір, тільки про матір, яка вона в нього хороша, як вона любить його і як йому її жаль, але думка про паркет, Петровича й гроші ворушилася настирливо під першою думкою, щохвилинно про себе нагадуючи, і годі було її спекатись.
Врешті батько зітхнув, мов просинаючись, звів на сина прибиті сумом очі:
— Їсти хочеш?
— Дякую, щойно поїв.
— А то є картопля. Щойно насмажив.
— Ну, хіба що картопля. — Йому хотілося зробити татові приємне, вони ж з мамою найбільше любили дивитись, як він їсть.
Картопля була холодна й тверда наче дуб: тато, либонь, забув, коли її смажив.
— А ти ж чого не їси?
— Я вже, сину, поїв.
Він старанно їв, щоб хоч цим потішити тата, а той дивився, дивився і раптом заплакав — німо, застигло, не відчуваючи сліз. Витер очі долонею, тихо схлипнув:
— Пробач. — І згодом додав: — Отак живемо, живемо, а смерть — за плечима.
Йому застрягла в горлі картопля — ледь проковтнув. Вже не знав, як завести мову про гроші.
Врешті наважився.
Тато не спитав навіть для чого: так до всього збайдужів. Висунув шухляду, дістав усі, що були.
— Так, може ж, тобі на щось потрібні? — його вже мучила совість.
Тато махнув спроквола рукою, він, мабуть, одразу ж про гроші й забув, бо запитав:
— Ти в матері був?
І він раптом згадав, що не провідував матір ось уже п’ятий день, так заморочив голову паркетом, тож, боячись стрітися поглядом із татом, поспіхом мовив:
— Був. І сьогодні піду.
— Сходи, — сказав жалісно тато. — Вона така одинока. Все питає про тебе. — В нього знову затіпались губи.
Вийшов, затискаючи гроші в долоні.
Петрович прийшов, як і обіцяв, у суботу. Вони вже на нього чекали, звільнивши одну кімнату, насамперед спальню. Розібрали й винесли ліжка, витягли шафу, трюмо, тумбочки й пуфи — подарований батьками гарнітур, не імпортний, правда, а вітчизняний, боженківської фабрики. Досить пристойний гарнітур, красивий на вид, його не так легко дістати, бо втричі дешевший од імпортного, батьки записалися в чергу і ходили відзначатися щотижня протягом року. Зняли й килим, що висів на стіні, він, щоправда, спершу не хотів знімати, — що йому станеться? — але тут уже вона наполягла, бо килим цей був її єдиним приданим: разом із батьками, які приїхали з села на весілля, ходила в магазин вибирати. Знову ж не імпортний, були саме в’єтнамські, але за таку ціну, що й не підступись, вірменські теж кусалися, тож узяли гуцульський, два на три, таких кольорів, що очі вбирають. Вона його найбільше й любила в новій цій квартирі, він робив їхню спальню особливо нарядною й затишною. Тож винесли й килим, залишивши тільки модний тепер електронний годинник та два естампи, по десять карбованців штука, придбані в художньому салоні вже вдвох. Кімната знов наче побільшала, і Петрович, зайшовши, сказав, що буде як лялечка, та й заходився одразу ж коло підлоги, не здираючи навіть лінолеуму: «Краще лежатиме». Петрович слав паркет, як картину виписував, молоток в його руках так і виспівував: паркетина до паркетини, паркетина до паркетини — геометричний візерунок виростав на очах, і вони весь день тільки й знали, що одне з-поперед одного заглядали до спальні. Петрович не розгинався до пізнього вечора, нашвидкуруч лише пообідавши («Потім!» — навіть пляшку одставив), не схотів пити й увечері: «Хай як скінчу, тоді й розговіюсь» — і вже на порозі скомандував: «Звільняйте велику кімнату», і вони півночі провозились, заносячи меблі тепер у спальню, і спальня їм пахла свіжопоструганою дубовою дошкою — обом здавалося, що кращого запаху й на світі немає.