— Ти б уже й шафу розпиляв навпіл! — не витримала. — Ділити так ділити.
І майже до ранку не спала.
Не спав, мабуть, і він. Чула, як кілька разів проходив мимо: на кухню чи в туалет. Чекала: ось не витрима, зайде, ляже, пригорнеться, і вона йому простила б усе.
Не зайшов.
Так вони відтоді й жили. Двоє чужих людей у спільній трикімнатній квартирі.
Так коли ж таки все оце почалося?
Безрадісні ранки, гнітючі вечори. Холодні, мов крижини, слова, скупі, наче старцеві в руку, жести. Все більше відчуження, коли не прощається щонайменша дрібниця: все підмічається, все карбується в пам’яті, щоб потім, під час сварки чергової, виплеснути ненависно в лице.
І, відчуваючи, що вона більше не витримає (йшла додому з роботи наче в пекло), якось зважилась і написала додому листа. Про те, що між ним і нею, — жодного слова. Лиш про те, що коли батьки не заперечують, то приїде родити до них. Діждавшись відповіді (була вже в декретній відпустці), зібралася похапцем і в той же день сіла на поїзд. Йому ж залишила записку (щоб не здумав розшукувати): «Поїхала до батьків родити дитину». Подумавши, додала: «Так буде краще».
Перші дні чекала від нього листа. Або телеграми. Що любить, розкаюється і негайно приїде. Дзвінок листоноші, який під’їжджав на велосипеді, примушував її щоразу здригатися: ледь себе стримувала, щоб не вибігти з хати. Але йшов день за днем, а листа не було, не було й телеграми, і якось вона, прокинувшись, сказала до себе: «Так тобі, дурній, і треба!» І, щоб остаточно відрізати, спалити останній місточок, розповіла все батькам.
— Я не повернуся до нього. Не вернусь! Ми давно вже чужі одне одному.
— А як же ти думаєш жити, дитино? — спитала зажурено мати.
— Житиму, як до цього жила. Мені багато не треба.
— А дитина?
— Сама виховаю.
— Бач, які вони всі незалежні! — сказав із докором батько. — Народити, виховати — що горіха розлущити! А жити де будеш?
— Знайдемо де, — мовила вперто. — Не пропадемо. Підемо в гуртожиток.
— Ой дитино моя, мало ти по тих гуртожитках нагорювалася! Та це ж не сама — з дитятком малим. Де ти пелюшки ті розвішуватимеш?
— Добре... Годі стогнати... Може, вона ще в нас буде жити. Місця вистачить.
— Та якби ж то. Я уже й не знаю, як за малим би ходила.
Вона й сама спершу наверталася до думки: а чому б і справді не лишитися в батьків? Що вона в тому місті забула? Роботу? Робота знайдеться й тут, тато якось розповідав, що в контору рахівника саме підшукують.
— Хай як повернуся з лікарні, тоді й поговоримо. Добре? — Десь у підсвідомості таки тріпотіла надія, що він отямиться, дізнавшись про народження дитини. Пришле листа або й сам приїде.
Не прислав. Не приїхав. Мовчав, наче вмер. До інших прибігали чоловіки, іншим приносили квіти, інших просили показати дитину у вікно. Як вона їм усім заздрила! До болю, до сліз.
— За кордоном, — відповідала жінкам, що цікавилися, де її чоловік. — Поїхав на заробітки.
— Хоч пише звідтіль?
— Пише.
— Ото буде, як повернеться, радість!
Від отих усіх розмов хотілося плакати.
Ледь дочекалась, поки вийшла з лікарні. З пакуночком, що віднині їй — найдорожчий у світі. Все йому була готова віддати, все йому в жертву принести.
І яким же затишком дихнула їхня скромна, на дві кімнати, хатина! Як мило всміхнулася до неї невеликими своїми віконцями! Зайшла, роздягнулася, взяла з маминих рук пружне тільце — істотку, яка не мала ще й імені, з такими ясними озерцями, що важко було їх і назвати очима, пригорнула, подумки заспівала до неї: «А нас не хотіли... А ми все одно появились... А ми будемо жити...»
Будемо жити.
Як?
Де?
Не знала поки що й сама.
То вже пізніше, коли минув майже рік і настав час серйозно подумати, як жити далі, надумається таки йому написати. Поздоровить із дочкою, хоч вона йому, напевно, й не дуже була потрібна, повідомить про свій намір повернутися до міста. Все ж мала фах, а також і роботу, яку не хотіла втрачати. Та й дочці там краще буде навчатись. (Аж он куди сягнула думками!) До нього не приїде, хай не переживає, між ними все кінчено. (Кінчено?.. Отак уже й кінчено?.. Ледь утримається, щоб не розплакатися). Тож як тільки приїде, подасть на розлучення, так буде краще, а квартиру доведеться розміняти на дві, бо їм же треба десь жити. Не захоче — доведеться звертатися до суду.
Довго мучитиметься, як закінчити лист. Чомусь здавалося, що від останньої фрази залежатиме все. Обіймаю, цілую? Ці слова тепер не годились. Кого обіймать, цілувати? Врешті виведе: «Оце поки що й усе». Ще й підпишеться: ім’я, прізвище. Дівоче. Наче вони вже розлучені.
Почитає батькам. Мати, звісно, заплаче: «Може, дочко, ще якось обійдеться...» Тато ж скаже рішуче: «Правильно робиш! Рвати так рвати — менше болітиме!» Сама віднесе листа до сільради, вкине до поштової скриньки. «От і все», — скаже сама собі: було таке відчуття, наче за нею все обвалилося. «Що ж, це, може, й на краще».
І перед очима чомусь стоятиме не він, а квартира. І підлога, й шпалери, які вони стільки разів переклеювали, й лунатиме шкряботіння — циклею, по паркетинах, з ранку в ранок, з ночі в ніч, яке, мабуть, переслідуватиме її до самого скону.
Його ні засмутив, ні стривожив її раптовий від’їзд: був навіть радий. В останній час усе частіше й частіше, з маніакальною наполегливістю, приходила одна й та ж думка: як добре було б, коли б з нею щось скоїлося. Щоби взяла й зникла геть із міста. Щоб якась сила (потойбічна, космічна) перенесла її на край світу, звідки вона не повернулась би.
Переносив її подумки в Сибір, на Курили, в Арктику, в Антарктиду, а одного разу навіть на Місяць. Отак, без супутників чи якихось там «Челенджерів»: чик — і на Місяці! Що там з нею станеться — так далеко думка його не сягала. Головне — щоб не вернулася до нього.
Потім стався випадок, після якого його думки набули більшої вірогідності: був свідком аварії. Повертався саме додому (пішки, жорстоко економлячи кожну копійку), як на його очах, буквально за три метри попереду, якийсь школярик стрибонув з хідника на бруківку. Чи надумався перебігти вулицю, чи ловив м’яч, що вирвався з рук, тільки скочив під першу ж машину, які сунули вулицею: скрегіт гальма, наче дерлось залізо, жіночий наляканий зойк і дитячі — під колесами — ноги. І розпачливий крик водія, молоденької жінки, яка вискочила з машини:
— Я не винна!.. Не винна!..
Той крик переслідував його до самого ранку.
А серед ночі прокинувся, наче од поштовху: здалось, що її нема вдома. Не прийшла, бо потрапила під колеса машини. Не пасажирської — МАЗа. Звичайно ж, МАЗа — багатотонної громадини, з-під якої ще нікому не вдавалося вибратися живим-неушкодженим.
Сів на ліжку, прислухався. Тиша стояла така, що чутно було, як паркетини потріскували. Звівся, обережно пішов до кімнати, в якій ще недавно вони спали разом, в якій ось уже п’ятий місяць вона спить без нього.
Спить? А може, й не спить. Може, її там уже й немає...
Побачив одразу ж колеса, велетенські колеса і її непорушні ноги.
Підкрався до дверей, прислухався: ні звуку. Потягнув обережно на себе — двері зойкнули, як ота жінка на вулиці. «Ой, хто там?» — її наляканий голос. Відскочив, наче його щосили штовхнули в груди. Подався до своєї кімнати, пірнув у постіль, завмер.
Чув, як вона вийшла у вітальню. Ввімкнула світло: погано причинені двері мов освітилися прожектором. Промінь світла, гострий, як бритва, різонув по очах. Щосили заплющився, прикинувся, що спить.
Пішла не до нього — в коридор. Поторготіла ключами — перевіряла замки. Потім щось довго робила на кухні. А він усе лежав, зачаївшись, і думав похмуро: «Така під МАЗ попаде!.. Як же!»
Бачив потім не раз її під трамваєм... або під тролейбусом... Як вона, спіткнувшись, падає — зникає од нього назавжди. Уява малювала картини не менш, мабуть, реальні, аніж ті, які траплялися насправді, коли людина потрапляє в аварію. Йдучи на роботу чи повертаючись, не раз зупинявся біля трамвайної колії, особливо коли йому навздогін мчав трамвай: дивився як заворожений на дві блискучі рейки і важкі колеса, що набігали на них, — з-під таких не порятуєшся!.. Згадав якось про Анну Кареніну — не заспокоївся, поки дістав у бібліотеці роман Толстого й кілька разів прочитав оте місце, де головна героїня стрибає під поїзд... Тож і її кидав під поїзд, бо могла опинитись і на вокзалі, зустрічаючи когось чи проводжаючи, хоча б і отого свого братика, який замалим не сів йому на шию...