Выбрать главу

А час ішов, і не за горами той день, коли вона ляже в пологовий будинок. А потім появиться — не сама, із пискуном — у квартирі. Пелюшки і соски, вічний крик і вічний неспокій, і йому вже не буде тут місця, він буде тут зайвий, він, що зробив тут усе, вистраждав до паркетини останньої, до останнього цвяха в стіні, буде тут зайвий.

Тож він по-справжньому зрадів, прочитавши її записку: лихо, яке мало от-от звалитися на нього, поки що пройшло стороною.

Поки що...

Не хотів навіть думати, що буде потім. Мав кілька місяців, а може, й рік, коли міг, що захоче, робити в квартирі, а тут саме трапилися ванна і раковина, перед якими і святий би не встояв.

— Послухай, старий, я чув, що ти ремонтуєш квартиру?

— А що? — підозріливо: не любив ні з ким про це говорити, особливо на службі, щоб не нав’язалися часом із відвідинами. Ревнував уже, здається, квартиру й до сонця, що безборонно заглядало у вікна.

— Та розумієш, я теж ремонтую. Замовив у кількох місцях імпортну ванну... Знаєш, як таку важко дістати?.. Ну й привезли: спершу одну, а потім другу. То незручно було відмовлятися — довелося взяти й цю. А нащо мені дві? Я про тебе й подумав...

— Колір? — спитав він, аби запитати: у нього вже стояли імпортні ванна й раковина, влетіли в копієчку, в боргах був по вуха. Скаже: блакитна, відповість, що блакитна йому не потрібна. Біла — шукає блакитну.

— Чорна.

— Чорна? — Про чорну він і не чув.

— Красуня — очі вбирає!

— Чому хочеш продати? — ще підозріливіше.

— Так я ж ту вже поставив! Не зривати тепер.

Було схоже на правду.

Зацікавлений, погодився сходити подивитися.

Краще й не йшов би! Те, що він побачив, було на грані фантастики. Чорна казка, за яку не жалко віддати й життя! Гладив, милувався — не міг одірватися.

— Береш?

— За скільки? — І в роті вже пересохло.

— Та за її ж ціну. Скільки заплатив. Зайвого мені не потрібно.

«Хитруєш!» Не міг повірити, щоб отаке чудо можно було придбати за ту ж ціну, що в магазині.

Згадав свою ванну. Салатну, теж імпортну, яку не так давно й поставив. Попобігав за нею, за раковиною та унітазом, щоб усе було одного кольору, перезнайомився з усіма вантажниками магазинів сантехніки: обіцяли, за носа водили, він уже втратив надію, коли задзвонив телефон і пропитий голос сказав, щоб завтра о десятій нуль-нуль був у магазині: привезуть. Не спав майже всю ніч. Відпросився на роботі, о пів на десяту був уже під магазином. Шостим у черзі: служба інформації працювала не тільки для нього.

Довелося попостояти: ванни привезли після обіду.

А тоді довелося діставати й кахлі. Бо ті, що були, вже не личили.

Дістав, обличкував знизу до верху, ще й підлогу виклав. Потім зайшов: як у храмі...

— То береш?

Зітхнув, одірвав нарешті од ванни долоню:

— Узяв би, так уже є... Не так давно поставив... Та ти не журись — продаси!

— А чого б я журився? Звісно, продам! Свисну — з руками відірвуть!

Що відірвуть — не мав жодного сумніву. Повертався додому, а перед очима — все ванна. Чорна спокусниця. А як у квартиру зайшов, як заглянув до ванни, як уявив її, оту, чорну, на місці цієї і сліпучо-білі кахлі довкола, то й зовсім утратив спокій. Таке, хоч вертайся біжка та забирай, поки хтось не вихопив.

Але де взяти гроші? Де?

Ліг найнещаснішою в світі людиною.

Спав не спав — різко схопився. Та цю ж можна продати! Хоча б сусідові, який живе на третьому поверсі. Що заходив якось, прицмокував. Допитувався, де дістав, чи не можна і собі розжитися.

Купить, обов’язково купить! На плечах однесе.

Так заснути й не міг. То боявся, що заспить, прогавить сусіда, а то раптом надумався, що його співслужбовець уже ванну продав. Врешті, відчуваючи, що більше не витримає (була шоста година), набрав його номер.

В трубці довго не відповідало, потім пролунав заспаний голос:

— Слухаю.

— Це я! — В нього вже й долоні спітніли. — Так я забираю!

— Кого забираєте?.. Хто дзвонить?

— Та ванну ж! І раковину... Що вчора дивився. — Завмер, боячись почути, що вже продані.

— Котра година?

— Шоста.

— Слухай, старий, а ти не міг подзвонити опівночі?

— Продали? — обірвалося в ньому.

— Годині хоча б о другій...

— Так я ж про ванну...

— Та стоїть твоя ванна, нічого з нею не скоїлось! Тільки це не значить — серед ночі піднімати людей! До зустрічі!

Клацнуло, запікало сердито і часто, а в нього — гора з плечей: не продали!

Сьогодні ж, ще до роботи, дістане машину й перевезе. Віддасть гроші потім, умовить почекати день-два, поки продасть цю: вирішив зранку й до сусіда заскочити. Забере з дорогою душею.

І коли привіз чорну красуню і такого ж кольору раковину, і вмурував, і дістав білі кахлі та облицював стіни, а підлогу вже виклав чорними, коли вперше заліз у ту ванну: біле тіло в чорній мушлі казковій, плескався — не міг ніяк вилізти, коли потім зайшов до туалету й побачив салатний унітаз і стіни салатні — зрозумів, що не заспокоїться, поки не дістане й чорного унітаза.

Це буде вінець, останній мазок, без якого картина ніколи не буває викінченою.

Цього разу довелося бігати ще більше, чекати ще довше: унітази завозилися тільки в комплекті з ваннами й раковинами. Знайомий вантажник як почув, то тільки свиснув: «А місяця з неба не хочеш!» Ходив, канючив, поки його познайомили з чоловіком, який працював на базі, і той після довгих вмовлянь і натяків, що буде віддячено, пообіцяв щось придумати.

Доведеться тільки почекати.

Він і чекав: з дня у день користався туалетом на службі, бо вдома ж не було куди (сусід купив і унітаз, навіть кахлі салатні забрав), та сушив голову, де дістати гроші, щоб розрахуватися з боргами. Звів свої витрати до неможливого, їв двічі на день, крихітними порційками, щоб на довше розтягнути, повикручував майже всі лампочки, лишив тільки у ванні, на кухні, в спальні, п’ятнадцятиватні, щоразу, коли доводилося платити квартплату, обурювався, що доводиться сповна платити й за газ, яким він майже не користується, ходив скаржитися в жек, але правди так і не добився, хоч і погрожував написати куди слід. «Пишіть хоч і в ООН». І він би таки написав, уже заради принципу, але тут підвернулася бригада «Гей, гухнем!» — і йому всміхнулася нагода заробити зайву копійку.

Тисячу карбованців! А то й півтори.

Так і сказали, що не менше тисячі, тільки, звісно, не даром: доведеться працювати — із шкіри вилазити. О шостій— підйом, об одинадцятій — відбій, по півгодини на сніданок, обід, вечерю, протягом усієї відпустки без вихідних — бригада вже існувала не один рік, хлопці де тільки не побували: і на Півночі далекій, і в Каракумській пустелі, і в горах Паміру. Скрізь потрібні руки робочі: за місяць чи два звести об’єкт, що не вкладається в жодні графіки, — школу, корівник, палац культури чи дитячий садок; освоївши по десятку будівельних професій, хлопці працювали як прокляті, не допускаючи щонайменшої халтури чи браку — честь марки! — добра слава котилася перед ними яблучком, вони відбою не мали од замовлень і щороку, перед відпусткою, розкладали запрошення, гадаючи, куди цього разу майнути; хлопці літали й на Камчатку, й на Курили, продовжували б і досі літати, коли б не дружини, які терпіли-терпіли та й збунтувалися: хіба це життя, коли протягом усієї відпустки вдома й чоловічого духу немає! А приїде: зарослий, здичавілий, до маслаків мошкарою обгризений, всі ночі чухмариться та ногою одбрикується, ще й смердить обгорілою головешкою. Хлопці одбивалися спершу, а потім скорилися: стали шукати роботу під боком. Тим більше що й тут роботи було хоч завалися: по колгоспах-радгоспах, а найбільше — по індивідуальних садових ділянках, де будинки росли, як гриби. Миле діло мати справу с таким індивідуумом: ні бухгалтерій, ані ревізій, домовилися про ціну, й квит. Хлопці були один в один: всі інженери, всі спортсмени, м’язи як у борців, тож будь-яка робота їм ні по чім, були б тільки добрі харчі.