— Витримаєш? — запитали із сумнівом: дуже ж бо він був виснажений («Ти що: лікувався голодухою?»).
— Витримаю.
— Ну, гляди: в нас профспілок немає. Не потягнеш — одразу ж дамо «вовчий» білет. Щоб потім не ображався. — Працювали в одній установі, він давно уже знав, що хлопці підробляють щовідпустки: бо не в кожного є батьки, що могли б помогти; знав і думав не раз: а чому б і мені не спробувати? — в бригаді тій не раз траплялася вакансія, але досі його ще так не прикручувало, коли помри, а з боргами розрахуйся!
— Витримаю! — повторив він затято і знав, що таки витримає. Витрима, що б там не було.
Взяв відпустку, замкнув на місяць квартиру.
Працювали за сорок кілометрів, над Київським морем: тридцять метрів через молоденький сосняк — і купайся донесхочу. Ліс, гриби, повітря таке, що хочеться пити, середина літа — курорту не треба. Спали покотом в одному наметі, а приїздили на суботу-неділю дружини з дітьми — розповзались уже по персональних. Він тоді лишався один і жодного разу не подумав про свою дружину, вона просто-напросто перестала існувати для нього, до того ж так наморювався, що не встигав голови до подушки донести, а вже засинав. Ніколи ще так міцно не спав, таким мертвим сном, коли можна з гармати стріляти над вухом — не поворухнеться. Спершу боявся, що не витримає. Хлопці працювали мов заведені, кельма, лопати так і мигтіли в руках, цеглу мов вітром здувало. «Розчин! Води! Цегли!» — сипалися густо команди, що їх вигукували Миколи, їх усіх звали однаково, і він, єдиний з-поміж них не Микола, не знав, за що спершу хапатись. А сідали їсти: перед кожним миска, наче таз, і кухлі — дитину можна втопити. Сип із верхом, наливай погустіше, кидай по десятку грудок цукру, а хліб нарізай такими шматками, щоб руку донизу тягнув. Миколи їли, мов снопи до молотарки жбурляли, і намет усю ніч стояв пузирем, і він, на них дивлячись, став налягати й собі — розбивати свій усохлий живіт.
І ще: такий солодкий чай пити не міг, не чай, а сироп, тож відбирав щоразу по вісім грудочок цукру і ховав до целофанового мішечка.
І ще: підбирав хліб, що лишався, і теж ховав у кульок.
Повернеться додому — матиме запас на добрий місяць.
Місяць промайнув, незчувся й коли, він не тільки не звалився з ніг, а й зміцнів та поправився, навіть м’язи нажив, а головне: привіз тисячу сто двадцять карбованців, торбу цукру і півмішка сухарів. Вистачить до нового року, якщо споживати економно.
Розрахувався з боргами, ще і на унітаз лишилось. І білі кахлі.
Кахлі невдовзі й дістав, за унітазом же попоходив, поки той чоловік, що працював на базі, врешті не витримав: «Бери, тільки одчепися ради бога! Я вже тебе й бачити не можу!» Побіг у магазин, заплатив і бігцем назад, щоб не роздумали. «А де ж машина?» — «Донесу і без машини». — «Ну й ну!» Обв’язали, піддали, і він поніс через усе майже місто: не вистачало ще за машину платити! Ноша, спершу мовби посильна, все важчала й важчала, планки, що ними був оббитий унітаз, в’їдалися в тіло, шнур різав плечі, солоний піт заливав очі, скапував з носа, а він ішов та й ішов, не зупиняючись, наче не унітаз ніс за плечима, а власну долю, своє світле майбутнє. Боліло в грудях, підгиналися коліна, він уже нічого не бачив, крім хідника під ногами, і хідник хилитався, мов перед п’яним, хоч він уже не пив хтозна й коли...
З останніх сил подолав сходинки, що вели до ліфта, заніс до квартири. Обережно опустив на підлогу. Опустив і сам поруч сів: не мав уже сил дійти до стільця.
Відпочивши, заходився розпаковувати. І коли одірвав обережно всі планки і розгорнув цупкий папір — завмер, не в спромозі одвести очей. Милувався, ладен його цілувати.
Довго шукав, де б поставити, бо не встиг ще обкласти туалет білими кахлями, а ставити поміж обдертими стінами було б святотатством. Висадив нарешті на стіл, посеред кімнати, під люстрою, — йому аж не вірилося, що оце чорне чудо стоїть нарешті у нього в квартирі.
Вранці прокинувся всміхаючись. Усміх той всю ніч тріпотів на його вустах, він навіть вві сні відчував його радісний присмак, до того ж і сон приснився — на диво! Наче він посеред якогось лісу соснового, ясного та чистого, шукає гриби, тільки ніде нема жодного, порожньо, наче підметено. Ходив-ходив та й завернув до горбка, на якому стояли сосни, як зелені свічада: ще здалеку побачив, що під тими соснами щось густо чорніє. Підійшов і очам своїм не повірив: то росли унітази. Точнісінька копія того, що стояв у нього в квартирі, тільки мініатюрні.
Кинувся прожогом збирати, щоб хтось не підбіг та поперед нього не визбирав, а унітазів росло, хоч підганяй вантажну машину, він уже побоювався, що не вистачить і кошика («Назбираю повний, заховаю в ярку й прибіжу знову»), вони росли цілими сім’ями, як лисички або опеньки, він навіть став на коліна, щоб легше було зрізати... Отак, стоячи на колінах, і пробудився і запитав одразу ж сам у себе: «Що чекає мене особливо приємне та радісне?» — і згадав одразу ж про унітаз, зірвавшись із постелі, побіг у вітальню.
Унітаз стояв посеред столу, і ранкове сонце падало прямо на нього. Унітаз так і відсвічував чорними полисками: благородна посудина, якій не скласти й ціни. Унітаз наче вже й не стояв — витав у повітрі, на сонячних променях, що обтікали його з усіх боків, і він, боячись навіть дихнути, підійшов до унітаза, побожно торкнувся долонею. І, весь пронизаний радісним дотиком, щасливо завмер...
Потім поспіхом снідав, тут же, у вітальні, не зводячи з унітаза очей.
Потім голився, дивлячись в унітаз, хоч поруч на стіні висіло люстро.
Одягався — теж очима на унітаз.
Ухопив старенький портфель (було пів на дев’яту, хоча б на роботу не запізнитися), вибіг, востаннє оглянувшись на унітаз.
І вже внизу, вискочивши з ліфта, заглянув до поштової скриньки.
Зробив це машинально, наче на бігу зачепившись: ось уже котрий місяць не чекав ні від кого листа. Газет же, економлячи гроші, зовсім не передплачував, навіть «Вечірнього Києва». Так що скринька давно висіла порожня, він до неї не заглядав тижнями, а це немовби його підштовхнуло під руку. Відчинив металеві дверцята і ледь встиг підхопити конверт.
«Лист?! Від кого б це?»
Глянув на адресу й упізнав її почерк.
І чимось холодним війнуло йому в грудях.
Кинув до портфеля («Потім — запізнююсь»), побіг на роботу. І вже там, на роботі, все ніяк не міг вибрати час, щоб прочитати. Вірніше: хитрував сам із собою, бо нічого хорошого від того листа не чекав, і весь день мав зіпсований настрій, і нічого в нього в роботі не ладилось — все валилося з рук.
Вийняв лист уже по дорозі додому, на лаві, серед невеликого скверу.
Надірвав акуратно, витяг густо списаний аркуш. Оглянувся, чи ніхто не підглядає, став читати.
— Догралася! — сказав зло, прочитавши, що народилася дочка. Досі плекав надію, що дитини не буде. Народиться мертвою. Або ще краще: вони обоє помруть під час пологів. Буває ж, що породілля не витримує, а дитина задихається ще в лоні матері, він про це навіть десь читав. То чого б цьому не статися й з нею! — Добігалась! — сказав іще зліше. Давно переконав себе, що дитина не від нього. Не могла бути від нього, адже він так стерігся! Десь набігала, від когось прижила, лічильника ж не поставиш, а звалила на нього. Хіба мало їх, отаких, бігає із задертими спідницями! Міні-біні, щоб ви погоріли! Переконати себе, що дитина — не від нього, було тим легше, що це давало йому право їх обох ненавидіти. На поріг не пущу!
Хотів уже, не читаючи далі, подерти, але щось його зупинило. Чи то встиг підсвідомо ковзнути поглядом по наступних рядках і там було щось неприємне й тривожне, чи то передчуття, що це ще не все, що так запросто вона б не написала (дитина в рахунок не йшла), тільки він, оглянувшись ще раз, схилився й став читати далі.
Ось воно!
Вона таки знала, як його найболючіше вдарити.
Зачаїлась, підстерегла слушну хвилину, щоб нанести нещадний удар.