Матері дивувалися, куди це пропали мисливці-чоловіки. Ось уже кілька днів, як вони вирушили по здобич, і ніхто ще не повернувся. Мабуть, забули, що на них чекають, або полювання було невдале.
Початок літа завжди важка пора. Ягід, горіхів та грибів іще не було. Пташиних яєчок стало набагато менше. Більшість чикчоків — північних оленів — уже відкочувала в тундру. Якщо мисливцям не щастило вполювати якусь дичину, доводилося харчуватись чим прийдеться. Жінки збирали поблизу їстівні трави та корінці. Підлітки та дівчата, шукаючи їжі, відходили далеко від селища. Вирушали гуртом, щоб не було страшно.
Уамма щойно погодувала свого найменшого, п'ятого числом сина, Лаллу. Вона загорнула його в хутро, пошите з кількох шкурок зайця-біляка, і засунула в хутряний мішок. Тільки голівка його стирчала з мішка. Рожевий млинчик обличчя з гудзичком посередині та вузькими щілинками замружених очей здавався матері найкращим у світі. Уамма почепила мішок на ременях до стелі, біля самої стіни. Погано, коли дитина на долівці. На неї недовго й наступити в тісному й темному житлі.
Лаллу не заперечував. Він звик до свого мішка. Він був не голодний і тому заплющив очі й спокійно заснув у висячій колисці.
Уамма закинула руки за голову й почала закручувати жмутком своє довге золотаве волосся. З вигляду їй близько тридцяти років. Вона була дужа, гарна і ставна жінка.
Як і всі матері, в землянці вона ходила майже без одягу. Лише довга бахрома з лисячих, песцевих та вовчих хвостів, підвішених до хутряного пояса, утворювала щось на зразок короткої спідниці навколо її стану. Друга така ж сама бахрома — з хвостиків полівок, водяних пацюків та мишей — висіла на шиї.
Груди її прикривав хутряний нагрудник, наче коротка спідниця, зшита з пухнастих шкурок та білячих волохатих хвостів.
Закінчивши з зачіскою, вона підійшла до старшого сина. Уа лежав, закутавшись у хутро, і грів змерзлі руки й ноги.
— Вставай, Уа! — гукнула вона.— Риба в річці! Птахи в гніздах!
Вона ляснула його долонею по спині й голосно засміялася.
Хлопець схопився на ноги, й по всій землянці пролунав його гучний голос:
— Риба в річці! Птахи в гніздах! Хо, хо!
З десяток голосів озвалося йому з усіх кутків. І незабаром цілий гурт дітей, нашвидку натягнувши на себе хутряний одяг, почав збиратися на полювання. На галявині до них пристали діти з землянок інших матерів. Тут дітвора розділилася на дві групи. Дівчатка-підлітки вирушили на узлісся збирати їстівні трави, викопувати корінці та шукати в гніздах пташині яєчка. Кілька хлопчаків, завзятих любителів шукати яєчка, пішли з ними. Друга ватага попрямувала на берег річки. Це були найстарші підлітки. Риболовля потребувала не лише вміння, а й сили.
Рибу добували руками або риболовним списом. Вістря для такого списа виготовляли з кістки. За допомогою списа ловили тільки велику рибу, добути яку було не так-то просто.
Стара Каху, Мати матерів Чорнобурих Лисиць, сама вийшла, щоб провести рибалок.
Опівдні повернулися дівчатка. Вони принесли чимало корінців та їстівних лишайників. В окремий мішок було складено малі пташенята, знайдені у гніздах. Яєчок принесли мало, та й ті були засиджені. Час несіння уже минав. Їжі зібрали немало, але нагодувати нею всіх не можна було.
Знайдені яєчка віднесли насамперед Каху та іншим бабусям, які жили разом з нею в землянці Родового вогню.
Пташенятами нагодували дітей.
Надвечір повернулися рибалки. Вони принесли таки чимало великої риби. Але біда була в тому, що старі люди в Чорнобурих зовсім не їли риби. Це був пережиток сивої давнини: предки племені не знали риболовлі. Лише недавно Чорнобурі перейняли способи риболовлі в жителів Нижнього селища і навчилися пекти рибу на жару.
Але й досі діди, а особливо баби не їли риб'ячого м'яса — гидували. Тільки молодші зважувались їсти печену рибу, та й то лише тоді, коли не було ніякої іншої їжі.
На просторому майданчику запалили вогнище. Біля вогню зібралися всі мешканці селища. Матері кидали рибу просто в лусці на жар, який вони вигрібали палицями з вогнища. Там вона шкварчала й запікалась, поки шкірка не обвуглювалася від жару. Печену рибу роздавали усім, хто хотів. Не давали тільки малим дітям: вони можуть вдавитися кісткою.
Звичай вимагав будь-яку їжу спершу пропонувати старшим. Кращі шматки риби матері віднесли в землянку Родового вогню. Там жила сама Каху, Мати матерів селища Чорнобурих. Там жили старезні баби — охоронниці вогню. Цілими днями сиділи вони навколо багаття, підкладаючи ялинові гілки. Діди по черзі ходили до лісу по хмиз.