Коли жінки принесли рибу, бабусі одвернулись і сердито зашамкали беззубими ротами. Деякі почали плюватись.
Фао, найстаріший серед дідів, згорблений, але високий, підвівся на весь зріст і гнівно замахав кулаками. Його сірі очі грізно блиснули з-під кошлатих брів. Він зненацька рикнув на всю землянку, наче великий ведмідь. Жінки з вереском вискочили надвір і заходилися квапливо жувати їжу, якої не захотіли старші.
Другого дня сонце зійшло золоте і яскраве. Його проміння розігнало холодний серпанок туману над яром і купинястим болотом. Але в землянках матерів довго не відкривалися вхідні заслінки. Вчорашня їжа тільки ненадовго вгамувала голод. У житлі панував півморок. Людям не хотілося вставати зі своїх теплих місць.
Потім заплакали діти. Вони були голодні. Матері сердились і плескачами гамували малюків. Найкраще було немовлятам: вони наїлися материнського молока.
Найголодніші були діди й баби. Вони по черзі виповзали надвір і довго вглядалися в далечину, прикриваючи очі кістлявими долонями.
Сама Каху вийшла на майданчик і пильно дивилася на той бік. Потім вона повернулася до вогню й поманила рукою Фао.
Коли він присів біля неї навпочіпки, вона тихенько прошепотіла йому на вухо кілька слів і показала рукою на землянку Уамми.
У житлі Уамми діти особливо розкричалися. Несподівано хтось сильно штовхнув знадвору дверну заслінку, і вона впала на долівку. В отвір увірвалося світло й холодне повітря. Діти замовкли. Всі злякано оглянулись.
У двері просунулася біла голова, а потім до землянки рачки вповз дід Фао. Він роздивився навколо своїми червоними й сльозавими від їдкого диму очима й підійшов до шкури, на якій сиділа руда Уамма. Фао поплескав її долонею по плечу, мовчки показав пальцем назад, на вихід, і мовчки виліз із житла.
Уамма швидко накинула на себе хутряний одяг і вийшла слідом за ним.
У землянці Каху яскраво палало вогнище. Ялинові гілки тріщали й кидали вгору снопи іскор. Це було не просте вогнище. Це був незгасний вогонь, покровитель усього племені, джерело тепла й світла, оборонець від таємних ворогів та «лихого ока». Сірий дим струминкою здіймався вгору і виходив крізь покрівлю в димовий отвір. Він був відкритий. Дим клубочився під кроквами стелі й виснув над головами. Коли Уамма підвелася на ноги, їдкий гар почав щипати їй зеленаві очі. Вона нахилилась і поповзом наблизилася до вогнища. Навколо сиділи старі баби. Одні з них дуже товсті, інші — тонкі, кістляві й горбаті, всі в зморшках та складках, з дряблою, обвислою шкірою.
Мати матерів Каху сиділа посередині, на краю розстеленого хутра бурого ведмедя. Вона мовчки показала рукою на ведмежу шкуру.
— Танцювати будеш! Оленем! — мовила вона.
Уамма засміялась і скинула з себе одяг. Вона лягла ницьма на шкуру й поклала голову на коліна Каху.
Підійшов Фао. В руках він тримав хутряну торбину, з якої витрусив якісь різноколірні грудочки. Тут була жовта й червона охра, білі грудочки крейди та чорні шматки перепаленої кори.
Все це були фарби первісного художника-чаклуна.
Фао взяв вуглинку й кількома штрихами намалював на смаглявій спині Уамми фігуру олениці—самиці північного оленя — з випростаними в повітрі ногами. Готовий контур підфарбував крейдою та вуглинкою, і стало зрозуміло, що художник зображає весняне забарвлення оленя, коли біла зимова шерсть починає линяти клаптями, а натомість проступають плями коротенької і темної літньої. В передній частині тіла олениці Фао намалював довгасте коло, зафарбоване всередині червоним. Це було серце оленя, повне гарячої крові. Копита замалював жовтою фарбою, роги — бурою.
За знаком Каху Уамма підвелася. Бабусі одвели її за вогнище, так що малюнок могли чітко бачити всі, хто сидів у землянці.
— Тала! — сказала Каху.
Тала, тала! — повторили за нею хором усі інші.
Цим словом жителі селища називали оленицю. Тепер Уамма була не Уамма, вона стала духом самиці оленя.
На звіра її перетворили чаклунське мистецтво Фао і заклинання Каху. Наче маленькій дитині, Уаммі можна було навіяти що завгодно. Вона вірила словам більше, ніж очам, і уява, палка фантазія підкорили її собі цілком.
Від тієї хвилини, як Уамма почула слова Каху: «Ти тала! Ти самиця оленя!» — вона сама відчула себе оленицею. Вона стала німа— адже олені не розмовляють. Вона більше не всміхалась— адже олені не сміються. Вона відчувала, як на ногах у неї виросли тверді подвійні копита.
— Лягай! — сказала Каху.— Спи!
Уамма слухняно лягла ниць і замружилась. Двоє дідів принесли шкуру і вкрили її, а попереду поклали голову молодої олениці з шерстю й короткими рогами. За півхвилини Уамма вже спала і бачила себе уві сні оленем.