Ведмідь оглянувся на людей. У цей час вибіг Ао з запаленою сосновою гілкою. Він підбіг до краю урвища, щосили перекинув на той бік оповиту димом гілку й притьмом пустився доганяти товаришів.
Коли перший ряд атакуючих, на чолі з Вовчою Ніздрею, видерся на протилежний бік яру, всі побачили, що ведмідь був уже далеко. З переляку він біг величезними стрибками, підкидаючи товстий зад і переплигуючи через кущі та купини.
ІГРИ ПЕРЕМОЖЦІВ
Мисливці, сміючись, поверталися додому. Вони майже нічого не могли до пуття сказати. Вовча Ніздря лише гоготав і повискував. Він трусив своєю страшною бородою і роззявляв зубату пащу. Виразно махаючи руками і оглядаючись, інші чоловіки простягали руки в тому напрямку, куди побіг ведмідь. Всі кричали, не слухаючи один одного. Святкуючи перемогу, вони розповідали про те, як смішно стрибав страшний звір через кущі, як він тікав од вогняної палиці Ао.
Художник Фао не втерпів і собі взяв участь в атаці. Повертаючись додому, він ішов поруч з Уа. Заходячись від сміху і слово в слово повторюючи все, що говорив Фао, Уа додав:
— Еах — боягуз! Еах побіг, як заєць.
Він хотів іще щось сказати, як раптом Фао затиснув йому лівою рукою рота, а правою вдарив по плечу.
— Мовчи! Не можна!—хрипів він, стискаючи йому щелепу.— Не можна називати. Почує — прийде вночі! До лісу понесе!..
Всі навколо враз перестали сміятися й сердито глянули на Уа.
Одні полохливо озиралися. Другі квапливо обвели навколо себе вістрям списа рису. Треті замахувалися на Уа і навіть штовхали його кулаками в спину. Уа збентежився. Він зрозумів, що вчинив необачно.
Скільки йому мати казала: «Не називай голосно того, хто любить мед. Назвеш — зустріне десь, забере в свій барліг!..»
І сама вона, якщо доводилося говорити про якогось сильного звіра, завжди шепотіла про нього в самісіньке вухо, та ще й затулялась долонею:
— Щоб вітер не підхопив. Вітер підхопить, віднесе слова далеко. Залетять у ліс, а там їх почує той, кого назвали. Дізнається господар, прийде і скаже: «Хто мене кликав?»
Так казала мати, і сам Уа скільки разів учив того ж менших. А це... Що сталося з його головою? Як він міг забути?
Справжнє ім’я ведмедя було «еах». Але вголос його називали «вурр». Це було лише звуконаслідування. Так еах вуркотить, коли, залізши в барліг, лиже свою лапу. Називали ведмедя й «кошлатим», або «хто любить мед», або «хто смокче лапу». Про вовка казали: «хто виє взимку»; про велетенського оленя — «хто навісніє восени». Слово «хумма» теж означало гучне дихання мамонта і було несправжнім його ім'ям. Що дужчий звір, то страшніше його накликати. Матері з раннього дитинства втовкмачували це своїм дітям стусанами й погрозами. Це було головне правило мисливської мудрості.
А втім, якщо вчасно спохватитись, справі можна ще зарадити. І Фао відразу ж спробував це зробити. Він нахилився і щось шепнув Уа на вухо. Той кивнув головою.
— Це не Уа тебе кликав,— промовив він, обернувшись обличчям до лісу.— Кликав тебе хлопчик із племені Окунів.
— От,— сказав Фао. — Нехай собі йде до Окунів. Нехай пошукає!
Всі засміялися. 3а хвилину мисливці вже вилізли з яру та ввійшли в селище. Тут було гамірно й весело. Жінки радісно зустрічали своїх захисників. Діти стрибали й метушилися. Дівчата верещали. Канда то крутилася, то бігала навколо землянки і на бігу сплескувала смаглявими руками.
Жителі селища веселилися. Ніхто не міг устояти на місці. Ноги самі пританцьовували. Руки тяглися до рук, і ось уже несамохіть утворилося велике людське коло й закружляло на лужку.
Вигуки і сміх перейшли у веселу пісню про нерозумного вурра. В коло виштовхали Вовчу Ніздрю. На нього зі сміхом накинули ведмежу шкуру. Тепер він мав зображати «найстрашнішого еаха». Ніздря одразу ж ввійшов у свою звірину роль. «Ведмідь» з риком кинувся на дівчат та жінок, а ті з вереском розбігалися навсібіч, ховалися за кущі й літні курені. Актор незабаром перестав бути актором. Він і справді почував себе ведмедем. Та й усі присутні визнали це.
Діти плакали з остраху й ховалися в землянки. Молоді матері притискали до себе малят і боязко дивилися з-за кущів на те, що діялося на лужку.
В цей час, підстрибуючи на одній нозі, пришкутильгав до гурту Тупу-Тупу. Він розмахував вихопленою з вогню гілкою ялівцю. Волосся в нього на голові було зв'язане таким самим жмутком, як у мисливця Ао.