Хто ж винен, що померли діти Огги та Уамми? Хто зумів згубити стільки Чорнобурих?
Звичайно, Куолу! Адже він погрожував помститись і помстився.
А все це через Червоних! Не хочуть поступитися чаклунові, от він і злує.
Коли Улла разом з Ао та Вовчою Ніздрею ввійшли до землянки мисливців, вони одразу відчули щось непевне. Ніхто не запросив їх сісти біля вогнища. Ніхто не запитав про полювання. Їх зустріли ворожими поглядами. Ніхто не промовив жодного слова привіту, їх вважали винуватцями гніву Куолу та його страшної помсти.
У МАЙСТЕРНІ ТУПУ-ТУПУ
Увечері, коли в селищі всі сиділи по куренях та землянках, до літнього куреня Канди просунулася руда голова. Це був Уа.
Ао лежав біля вогнища й роздмухував жар. Уа мовчки сів біля вхідного отвору. Канда запитливо подивилася на брата. Вигляд у нього був стривожений.
— Що скажеш? — запитала Канда.
— Що скажу? В селищі всі бояться Куолу. Ось померли Лаллу і Го. Адже це його робота. Матері кажуть: в усьому винні Червоні Лисиці. Не хочуть віддати своїх дружин. А через них Куолу мститься на всьому селищі. Старий Фао каже: треба вбити Червоних! А Каллі й Тупу-Тупу заперечують. Кажуть: не треба. Тупу-Тупу жаліє Канду. Не хоче, щоб вона йшла до Куолу.
Канда з жахом слухала брата. Ао поклав долоню на голову дружини:
— Не бійся! Ао не віддасть Канду.
В цей час у отворі показалася чиясь темна постать. Канда з криком кинулась геть. Аж тут усі засміялись:
— Улла!
Улла прийшов сказати, що Туну-Тупу велів покликати Ао і Канду до себе.
Тупу-Тупу рідко ночував у землянці мисливців. Здебільшого він сидів у своїй кам'яній майстерні. Тут-таки стояв його курінь, в якому на м'якій підстилці відпочивав він од денних турбот. Майстерня містилася біля річки, коло самісінького гирла яру. Потрібно було спуститися вузькою стежкою і проминути кущі верболозу. Ще здалеку мисливці почули глухі удари каменя.
— Тупу-Тупу працює!
На майданчику під крутим урвищем притулився курінь. Перед ним усе було посипане осколками кременю. Тупу-Тупу сидів на гладенькому камені і бив каменем об кремінь. На краю майданчика під оборогом сиділи на землі люди: Вовча Ніздря, його молоденька дружина Цакку з перламутром на підборідді і красива Балла. Всі мовчки дивилися на Тупу-Тупу. Щойно прибулі, не кажучи ні слова, посідали на землю й чекали.
Тупу-Тупу й далі працював. Він ні на кого не зважав. Майстер закінчував свій кремінний ніж. Саме виконував найтоншу частину роботи — наводив останні прикраси.
Біля каменя, на якому він сидів, лежало кілька великих кремінних голишів. Такі кругляки-голиші видобували з глибини вапняків, у яких вони заповнювали порожні місця, розмиті водою.
Тисячоліття минали, поки в таких пустотах з води, що згори просочувалася, виділявся кремінний осадок.
Тупу-Тупу брав голиші й розбивав їх ударним каменем. Потрібна була неабияка майстерність, щоб відбити від голиша куски, придатні для виготовлення знарядь. Відбивши різким ударом кусок, Тупу-Тупу старанно розглядав його з усіх боків і, якщо він був придатний, пускав у діло.
Та це був лише початок. Такий кусок потребував ще багато праці. Тупу-Тупу обробляв його поступово й дуже обережно. Не кваплячись, надавав кременю потрібної форми. Короткими уривчастими ударами відбивав він од куска крихту за крихтою, поки кремінь його волею не перетворювався то на наконечник списа, то на гострий ніж.
Таку обробку називають ретушшю.
Печерна людина раннього палеоліту ще не вміла ретушувати. Її знаряддя були неоковирні. Вона закінчувала свою роботу там, де майстер пізнішої епохи лише починав обробку знаряддя.
Майстерня кам'яних знарядь не була власністю Тупу-Тупу. Кожний міг прийти сюди і працювати скільки захоче. Каміння належало всім. Кожний дбав про те, щоб у майстерні були великі камені. У вапняках часто знаходили великі круглі голиші, іноді завбільшки з дитячу голову. Зовні вони були вкриті білою кіркою. Кожний умів зробити собі наконечник списа, скребачку для очищення шкури чи кам'яний ніж.
Але Тупу-Тупу працював не так, як інші. Він був майстром своєї справи. Він любив роботу, як художник. Йому подобалося чарівне мистецтво перетворювати грубий кусок кременю на гарно відгострене вістря.
Тупу-Тупу радів, мов дитина, коли від міцного удару кремінь прискав з-під його пальців голубуватими іскрами. Очі його спалахували і сяяли. Ніби вогонь, добутий з каменя, перестрибував у його зіниці, а звідти в серце. І нікому не щастило так точно відбити потрібний осколок від кругляка. Ніхто так спритно не вмів, натиснувши з усієї сили, відламати од великого куска той край, що саме потрібний.