Свіжі сліди вели до яру, і незабаром стежка із слідами тварин пішла навскіс угору, на правий бік яру.
Ніздря знову засміявся.
— Хуммо, хуммо, йди на гору! — бурмотів він.
На крутому березі яру стіною стояв осиковий ліс. Мамонти проклали стежку по краю урвища. Стежка добре втоптана. Напевно, стадо було велике і звірі вже не раз спускалися звідси на водопій.
Мисливці йшли низкою, один за одним, поки хащі не стали світлішати. Вони побачили випалену широку галяву, вкриту низьким чагарником. Де-не-де на ній стирчали стовбури горілого лісу.
Кілька років тому у спеку тут розгулялася гроза. Блискавка вдарила в суху ялину. Дерево спалахнуло, як свічка; від нього зайнялися купи сушняку. Вітер роздмухав лісову пожежу. Вигоріла велика ділянка. Серед чорних пеньків виросли високі трави та ягідники. Влітку густими хащами квітла сила-силенна червоного іван-чаю та густо кущилися суниці.
Мисливці встигли ступити лише кілька кроків, як із-за кущів показалося стадо мамонтів. Тут були і старі й молоді. Зовсім маленькі — приплід цього літа — тулилися до кошлатих черев матерів. Хумми мирно паслися під охороною велетенських самців. Вони понуро стояли по краях, ніби коричнево-бурі горби, поволі ворушачи волохатими вухами. Їхні величезні хоботи погойдувались, як маятники гігантських годинників.
Товсті самиці трималися всередині зі своїми слонятами-сисунцями і турботливо кликали їх, коли ті пробували відійти вбік. При цьому матері попискували тоненькими, скрипучими голосами, схожими на кволий поросячий вереск. І дивно було чути, що такі крики видають ці велетенські й неповороткі тварини. На багатих літніх харчах мамонти дуже жиріли, спинні горби їхні перетворювалися на мішки, туго набиті салом. Тепер горби ще не були такі високі, як восени.
Мисливці жадібно дивилися на кошлатих велетнів. У Вовчої Ніздрі очі горіли, як у голодного вовка. Він облизувався і часто ковтав слину, що набігала.
Вдосталь надивившись, він злегка підштовхнув ліктем спочатку одного, потім другого сусіду і знаками показав, щоб вони йшли за ним. Обережно скрадаючись, вони майже доповзли до краю яру та й спустилися вниз, до річки.
Мисливці надумали гнати мамонтів до селища Червоних Лисиць, де для них давно приготовано пастку-яму.
Погнати мамонтів! Троє людей, одягнених у хутряні мішки, говорили про це так просто, ніби це був табун козуль.
Рогаті олені злякано сахалися в хащі, коли на лісовій стежці з'являлася гігантська постать вожака мамонтів. Могутні зубри давали їм дорогу. Величезний сірий печерний і бурий лісовий ведмеді не наважувалися ставати до бою із дорослими мамонтами. Навіть лютий північний носоріг, незважаючи на всю злобність своєї вдачі, вважав за безпечніше не зустрічатися зі страхітливими бивнями хуммів.
Звідки ж ця надмірна відчайдушність? Невже ці голі двоногі, що навчилися носити з собою палиці з кам'яними наконечниками, дужчі за ведмедів, зубрів та лютих шерстистих носорогів?
Мисливці рушили яром угору, щоб звідти пробратись у тил кошлатому стаду. Але перш ніж почати діяти, необхідно було закликати на допомогу силу Матері матерів. Щоправда, заклинання покровительки племені вже відбулося, але тепер мали виконати найважче завдання: примусити мамонтів іти туди, куди потрібно.
Білу статуетку знову витягнуто з білячого мішка. Троє мисливців тихо шепотіли їй на вухо ласкаві слова й діловито розповідали про всі обставини полювання. Не можна марнувати часу: треба було тільки якнайшвидше пояснити, куди має бути спрямована непереможна сила заклинання. Пошепотівши, мисливці схопилися на ноги. Ао взяв статуетку, швидко піднявся крутим схилом і обережно висунув голову з яру.
Хумми, як і раніше, мирно паслися в кущах на тому самому місці. Ао підніс угору білу фігурку Матері матерів. Вона мала сама добре оглянути і стадо, і галявину, щоб не сталося помилки.
За якусь мить Ао збіг униз. Треба було поспішати. Попереду ще багато справ. Мисливці швидко пішли в обхід мамонтів, що спокійно паслися.
ЧОГО БОЯЛИСЯ ХУММИ
Сонце вже сідало, тіні від кущів та дерев довшали.
Мамонти й далі все ще неквапливо набивали їжею свої неосяжні шлунки. Лісова галявина, багата на корм, була для них справжнім привіллям. Густа трава рябіла весняними квітами, терпкувате соковите пагіння верболозу та жимолості, гілля молодих осичок та беріз — все це було для них ласощами. Дорослі хумми трималися ближче до узлісся, і видно було, як вони з тріском ламали гілля на деревах. Їхні величезні корінні зуби, важкі, як жорна, перетирали не лише траву та листя, а й міцну кору та деревину. Мамонти так захопилися їдою, що, здавалося, нічого не помічали навколо. Нараз один з вожаків тривожно нашорошив вуха.