Стадо повагом наближалося до озера. Попереду йшли слонихи, За ними слонята, позаду самці. Мисливці швидко оглянули місцевість і квапливо перенесли пожитки на найближчий пагорок. Там, під захистом торф'яного горба, вони й заходилися влаштовуватись. Ао і Улла спустилися до заростів верболозу, щоб наламати більше сухого гілля. Балла простелила оленячу шкуру й почала годувати дитину. Канда і Цакку пішли до струмка по воду. Вовча Ніздря і Уа зникли надовго. Вони пішли простежити, що роблять мамонти.
Повернулися вони, коли від озера поповз білими пасмами туман.
РОЗКОЛИНА
Відтоді як втікачі здибали мамонтів, жінкам стало ще важче. Мисливці нізащо не бажали втрачати з поля зору горбатих звірів.
Якщо вранці стада не було видно, Вовча Ніздря відшукував свіжий слід, і всі четверо чоловіків вирушали навздогін.
Хумми не робили великих переходів. Удень вони паслися у верболозах та на трав'яній заплаві, біля води, на ніч піднімалися у високу суху тундру. Вони, як і люди, не любили туманів.
На низині лежала крига. Вона громадилася тут віками. Щозими віхоли намітали зверху свіжі кучугури, щоліта сонце намагалося розтопити їх, та це ніколи йому повністю не вдавалося. Це й був край Великої криги.
В долину Великої річки заходив його південний виступ. Далі на північ він зливався з безкрайнім суцільним льодовиковим покровом, що тягнувся звідси безперервною товщею аж до Льодовикового моря. Що ближче до океану, то могутнішою ставала крижана товща.
Над фінськими та Скандінавськими горами льодовик лежав брилою понад кілометр завтовшки й повільно сповзав крижаними потоками на південь та південний схід.
В самому кінці південного виступу з крижаного грота пробивалися каламутні потоки води. Тут народжувалася Велика річка. До її вологих і грузьких берегів приходило стадо хуммів напитися.
На ніч утікачі запалювали багаття й смажили на ньому шматки оленини, викопаних із нір жирних пстругів або кидали на жар зубатих щук. На кожній стоянці вони втикали в землю свої списи замість жердин, яких тут важко було дістати. На них натягали оленячі шкури, виходив хутряний намет, що захищав уночі від холоду й туманів.
Ао прокидався вдосвіта. Він перший вилазив з куреня, любив постояти і послухати вранішні голоси. Тундра жила повним життям. У верболозі співали синьошийки. Полярні жайворонки, подорожники та жовті плиски подавали свої ніжні голоси.
Біля берегів річечок, озерець та калюж, що не висихали, метушилася хмара куличків, кричали червоноокі морські сороки, вилися чайки і вилохвості крячки, хижим льотом шугали темні поморники, квоктали в кущах білі куріпки, на воді крякали качки, гелготали гуси, ячали лебеді й відчайдушно дзвінкими й сумними голосами стогнали північні гагари.
Улітку дощі майже не йшли. Небо здебільшого було ясне. Тільки часом з криги наповзали тумани, і тоді тіло проймала крижана вологість.
Літо перевалило вже на другу половину. Ночі ставали довші й холодніші. Останні дні жінки почали часто плакати. Вони нічого не говорили, але чоловіки здогадувалися, в чому річ. Жінкам хотілося теплого житла. Вони стомилися переходити з місця на місце. Треба було зробити землянку, а тут місце непридатне. Палива теж мало. А на зиму потрібно багато-багато вогню. Мисливці й самі розуміли, що час іти, та все зволікали. Хто ж їх тримав? Хумми!
Щодня чоловіки йшли по слідах кошлатих страховиськ і вивчали їхні стежки й стоянки.
Якось Уа прибіг до вогнища захеканий. Він плеснув Ніздрю по спині й таємниче показав йому в бік криги. Мисливці одразу ж зникли разом з ним. Вони не повернулися того дня на стійбище.
Жінкам довелося ночувати самим. Вночі північний вітер нагнав снігову хмару. Пішов густий сніг і завалив кущі й купини. Було страшно. Час від часу, піднімаючи край завіси, жінки вглядалися в темряву ночі. Але нікого й нічого не було видно в нічних сутінках.
Чоловіки не прийшли й другого дня.
Що з ними трапилося? Нарешті жінкам увірвався терпець, і вони вирушили на пошуки.
Сніг почав танути, скрізь бігла вода. Яскраві промені сонця і нестерпний блиск снігового поля сліпили очі. Край льодовика лежали купи піску й каміння. Між ними текла вода. Йти було важко. Та й куди? Цакку заплакала. Вона робила так завжди за всіх скрутних випадків у житті. Канда вибралася на пагорок, щоб роздивитися місцевість. Навкруги видно було тільки темні вершини горбів. Серед них біліли відроги льодовика. Нижче шуміли стрімкі потоки каламутної води. Вдалині синіли пагорки, пойняті вологим серпанком.