Нарешті почалася справжня лісова смуга. Ліс стояв густий і високий. Темною стіною простягнулися ялинові хащі. Їх змінювали білі берези, стрункі сосни. Понад річкою іти було легше, але й там шлях перетинали старі дерева, що впали з високого берега верхівками до води. Повінь восени і навесні щороку прочищала дорогу. Льодохід стирав молоду порость і зносив униз за течією все, що валялося на березі.
У листяних гаях було світліше й просторіше. Листя вже пожовкло. Вітер зривав його, воно спадало і встеляло килимом охололу землю.
В одному з таких гаїв Уа вистежив стадо північних оленів. За всіма правилами мисливського мистецтва Уа обійшов стадо і почав скрадатися проти вітру. Робив це він майстерно. Незабаром мисливець помітив старого самця-оленя та чотирьох самиць з молоденькими оленятами і став міркувати, який з оленів найближче має підійти до його засідки. Нараз щось темне впало з дерева...
Одна з самиць високо підстрибнула й, закинувши голову, прожогом кинулася через кущі. Вона бігла просто до того місця, де стояв Уа. Мисливець побачив звіра, що уп'явся їй у шию. Добігши до кущів, за якими причаївся Уа, олениця зупинилася. Коліна в неї підломились, і вона впала на землю, тремтячи всім тілом і брикаючи задніми ногами.
В одну мить Уа вискочив з-за кущів і щосили вдарив хижака списом нижче лопаток. Удар був такої сили, що кремінне вістря пробило серце; бризнула кров. На оленеві, що гинув, в судорогах звивалася темно-бура «унда» — хижа лісова росомаха.
Уа добив її і напився теплої крові.
— Ундо! Ундо! Віддай мені твою силу! Ундо! Ундо! Віддай мені твоє життя!
Покінчивши із звіром, Уа повернувся до олениці. Вона була ще жива, але кров струменем била із зяючої рани. Сили залишали її, погляд осклів. Вона витягнулася, сіпнула кілька разів задньою ногою і втихла.
ТРИВОГА
Уа торжествував. Очі його блищали, на щоках грали веселі ямочки. Несподівано він став володарем подвійної здобичі.
Але що ж йому робити? Сам не забере. Треба покликати товаришів. Він ще раз оглянув свої трофеї і бігом пустився до стійбища.
За півгодини був уже в таборі. Мирно диміло багаття. Коло багаття сиділа Балла й годувала маленького Курру.
— Де всі? — гукнув Уа, захекавшись.
— Цакку з Кандою на болоті збирають морошку. Мисливці не поверталися, ідуть по слідах хумми.
Уа розповів про свою здобич. Балла весело дивилася на Уа. Який він спритний! Який красивий! Вона ще не забула, як він ганявся за нею зі списом і боляче вдарив.
— Настане ранок — треба буде взяти,- промовила Балла.
Вона усміхалася, показуючи свої білі зуби.
— Не можна вранці,— сказав Уа. — Прийдуть ті, які виють ночами. Вони з'їдять м'ясо, а нам залишать саму шерсть.
— Нумо гукати! — відповіла вона весело.— Ао! Улло! Ао!
— Дзвінко гукаєш! Як чорний дятел,— мовив Уа.
Обоє весело засміялися й знову голосно загукали:
— Улло! Ніздре! Ао!
Потім вони посідали й стали чекати. Курру заснув, і Балла віднесла його до куреня. Звідти повернулася з берестяним козубком. У ньому були стиглі ягоди жовтої морошки. Обоє посідали біля вогнища й заходились їсти. Та ось ворухнулось листя вільхи: це повернулися чоловіки.
— Гукали? — спитав Улла.
Уа розповів про свою удачу. Треба негайно йти.
Мисливці захопили дві жердини й швидко рушили туди, де лежали вбиті росомаха та олениця.
Уа йшов попереду, решта мисливців — за ним. Дійшли... Уа збентежено зупинився: там, де лежали туші оленя та унди, було порожньо.
Ніздря нахилився, розглядаючи прим'яту траву.
— Вурр! — сказав він.
Трава прим'ята смужкою. Нею тягнули щось важке.
— Сюди тягнув! — промовив Ніздря.— Ситий був. Хотів заховати.
Під корінням поваленої ялини лежала купа гілля та листя.
— Тут! —сказав Ніздря.
Він поворушив у купі списом. Під хмизом лежала оленяча туша. Поряд, на землі, відбиток широкої ведмежої лапи.
Ведмідь був ситий. У оленихи він з'їв лише вим'я. Решту заховав на той випадок, коли з'явиться апетит.
Мисливці не стали шукати росомаху. Вони знали, що вурр не жартуватиме. Якщо застане тут — їм буде погано.
Швидко розпороли оленячу шкуру й ножами відрізали обидва задні окісти. Всього не донесеш, та й з ведмедем краще поділитися. Коли все було готове, Ніздря зірвав травинку і облизав язиком. Потім присів навпочіпки й поклав травинку на ведмежий слід.
— Будь здоровий, господарю! — промовив він ласкаво. — Ми твої гості! Ми діти твоєї сестри. Ми зняли шкуру й приготували тобі тушу. Не шукай нас. Ми пішли далеко. За річки та озера, за ліси і болота...