Кульгавий Тупу-Тупу вибивався з сил. Ходити далеко йому важко було. Зате він умів підстерігати звірів на водопої, майстрував мудрі сильця на птахів та зайців і влучно бив рибу. Правда, діди та бабусі не любили її, але все ж таки риба — ситі харчі.
Цього разу з ним на березі було двоє підлітків із селища Чорнобурих. Звали їх Скалту і Туанту. Обидва вони теж тримали в руках по гарпуну й підстерігали велику рибу.
Раптом один із них скрикнув і вказав рукою на північ. Там, з-за повороту річки, випливало щось довге й велике. Це була ціла низка плотів, і на них маячили люди. На кожному стояло по два гребці. Вони впиралися жердинами в дно річки і правили неоковирною флотилією.
Плоти зносило вниз. Останнім часом ішли дощі, і вода прибувала. Десь там, на півночі, посилено танули льодовики, і річки ставали повноводіші й бурхливіші. Починалася осіння повінь, і річка несла чимало стовбурів, змитих з берегів. Із цих дерев, що пливли за водою, і позв'язували плоти.
Хто ті люди, що пливли сюди? Вороги чи друзі?
Тупу-Тупу разом з хлопчиками сховався в прибережних кущах. Нарешті один із хлопчиків вигукнув:
— Каллі! Там попереду Каллі!
На передньому плоту чітко вирізнялась богатирська постать Каллі. Поступово почали пізнавати й інших. А ось і жінки.
Плоти приставали до берега. На кожному з них лежали туші вбитих звірів. Усе зрозуміло: Куолу повертається додому. Він везе полонених, нових дружин і здобич: три олені, дві сайги, кабана з ощиреними іклами.
Але де ж сам чаклун? Його не було видно.
— Де Куолу? — запитав Тупу-Тупу, коли Каллі ступив на прибережне каміння.
Голосний регіт пролунав у відповідь. Веселі були всі, хто повернувся. Жінки, які втікали, і їхні чоловіки не скидалися на полонених.
Всі говорили разом, сміялись, перебивали один одного.
З усього галасу Тупу-Тупу зрозумів одно: Куолу більше нема! Уа вбив його. Багаття з'їло його разом з тінню. Боятися нікого. Кінець усім нещастям, кінець страху перед чаклуном.
— Скалту!—закричав Тупу-Тупу.— Біжи щодуху! Скажи всім у селищі: наші припливли на плотах. Всі повернулися, а Куолу більше нема! Убили його, і тінь його згоріла! Біжи! Хутчіш біжи! Як вітер!
Хлопчаки підстрибом побігли крутою береговою стежкою.
За кілька хвилин усе селище заворушилося, немов розтривожений мурашник. Одне за одним із нір гостроверхих хижок вилазили люди. Жінки, діди, дівчата і діти оточили прудких гінців і навперебій розпитували про те, що сталося.
Хлопчаки показували на річку, кричали, реготали й нарешті повели всю юрбу до берега. Діти, як зайці, побігли вперед. За ними услід пустилися дівчата й матері. Художник Фао велично виступав поперед гурту сивих дідів. А позаду, засапавшись, поспішали бабусі. Дві з них вели попід руки схвильовану Каху. Голова і руки в неї тряслися, губи бубоніли звичні заклинання. Вона важко спиралася на сукувату палицю, і сиві пасма її волосся звивалися од вітру, як білі змійки.
Жителі селища спустилися до річки і побачили на березі веселий танок. Швидко рухалося коло танцюючих. Весело розмахуючи списами, пританцьовували мисливці. Голосно кричали Ао, Улла і молоденький Уа. Та найвеселіше, хоч і незграбно, тупцяв на місці майстер-зброяр — кульгавий Тупу-Тупу.
КУБЛО ЧАКЛУНА
Три дні святкували Чорнобурі перемогу над страшним Куолу. Давно вже не було таких веселощів у заляканому чаклуном селищі. Танці навколо багаття змінювалися іграми, ігри — піснями й танцями молоді.
Коли ноги стомилися від танців, а горло від крику та пісень, із хижі мисливців вийшов Каллі. В одній руці він тримав бойового списа, в другій — смолоскип, що палав яскравим полум'ям. Це був смолоскип помсти. Його запалювали, коли збиралися воювати або хотіли відплатити за завдані кривди.
— Ходімо розкидати кубло чаклуна! Куолу довго знущався над нами, забирав дружин та дівчат і в Червоних, і в Чорнобурих. Чаклуна більше немає, а чаклунка ще є.
— Розкидати його кубло! — закричали мисливці й побігли по зброю.
Збиралися недовго. Більшість чоловіків, і навіть кульгавий Тупу-Тупу, вирішили помститися за учинені образи на дружині чаклуна, та всьому його кодлу...
Група мисливців обережно наближалася до стійбища Куолу.
Старші доньки Ізи давно вже мали свої сім'ї, купи дітей і жили у власних землянках, а численні чаклунові дружини не вміщалися в одній землянці. У них теж було по цілому виводку дітей, і всі вони харчувалися даниною навколишніх мисливців.
Гостроверхі дахи землянок-куренів і дим од палаючих багать мисливці помітили ще від узлісся. Навколо селища стриміло кілька високих жердин, на яких були поначеплювані черепи звірів: вовчі голови з вискаленими зубами, товстий ведмежий череп, оленячі черепи з величезними рогами. Шкурки лисичок, песців і куниць теж були насаджені на високі палі.