— Ось! Погляньте самі!
— Ах! — голосно вигукнув вражений Улла.
По той бік Великої річки низькою рівниною заплавних луків з півночі прямувало велике стадо мамонтів. Вони один за одним повільно наближалися до тієї стежки, якою навесні йшли звідси в далеку тундру.
З висоти крутого берега добре видно було їхню спокійну ходу. Попереду стада цього разу, коливаючи товстим хоботом, велично ступав старий самець з великими бивнями. За ним услід крокувало ще кілька дорослих самців. Далі маячив ряд самиць, яких можна було впізнати по коротких і не дуже великих бивнях. Поряд з матерями або позаду них трюхикали слонята, що підросли за літо. За місяці північної кочівлі вони стали ніби поважніші і вже не пустували так, як навесні.
Все стадо розтягнулося довгою вервечкою з великими проміжками поміж окремими тваринами. Ті мамонти, що йшли останніми, здавалися зовсім дрібними комашками, проте можна було добре розгледіти, що замикали похід самці.
Мисливців глибоко вразив успіх чаклунських заклинань Ізи. Вони самі впевнились у їх могутності. Як можна було тепер мати сумнів щодо чарівничого мистецтва старої чаклунки?
— О! Вона, певно, знає слово, яке знав і Куолу,— шепотілися між собою мисливці.
— Видно, що вміє чаклувати!
— Гаразд,— мовив Тупу-Тупу і підійшов до Ізи.— Тепер ми самі бачимо, що ти можеш зробити добро, якщо захочеш. Зроби так, щоб хумми прийшли в наш ліс. Ми піймаємо хумму в нашу яму і принесемо тобі багато м'яса.
— Добре,— відповіла Іза. — Я прижену хуммів до вашого лісу. Я прижену вам і інших звірів. Ідіть мирно додому й не піднімайте палиць на Ізу, на її дітей та внуків.
Так несподівано закінчився, на щастя Ізи та її стійбища, цей похід месників, які збиралися жорстоко розправитися з усім численним потомством ненависного чаклуна. Жіночі хитрощі чаклунки виявились сильнішими за люті наміри цих простодушних дорослих дітей природи.
Каллі вивів з ненависної землянки чаклуна щасливу Ші, з якою був розлучений стільки днів. Інші визволені дружини Куолу теж майже всі забрали своїх дітей, щоб повернутися з ними в селище Чорнобурих.
Дві чи три старші жінки побажали залишитися тут. Вони вже давно звикли до Ізи та її стійбища й не захотіли міняти це звичне для них житло.
ОБЛАВА
Чорнобурі зажили тепер спокійним життям. В їхній місцевості з'явилися олені. Мисливці підстерігали їх на переправах і на річці біля водопоїв. Коли випав перший сніг, легше стало вислідити й інших великих звірів. Зрідка щастило відбити од табуна турів телят і молодих самиць. Щодня навідувалися до пасток і вовчих ям. Цієї осені в них потрапило кілька козуль.
Як тільки настав холод, в селищі все змінилося. Жінки з куренів перейшли в землянки матерів разом з дітьми й підлітками. Чоловіки здебільшого полювали, а коли поверталися, жили в землянці мисливців. До матерів дозволялося тепер входити тільки дідам. Ао, Улла і Вовча Ніздря прийшли в стійбище Червоних Лисиць і розповіли своїм, що велике стадо хуммів повернулося в ліс і чаклунка подарувала його мисливцям.
Перед початком снігопаду до Чорнобурих прийшли гінці від Червоних Лисиць кликати їх на спільне полювання. Вони знають усі стежки, якими кочують хумми. Пастка для них давно готова. А для Загону чим більше людей, тим краще. Після полювання — разом спільний бенкет.
Перший сніг — найкращий час для облави. В умовлений день жителі обох селищ зустрілися на березі біля великого багаття й вирушили до лісу за Вовчою Ніздрею та іншими розвідниками. Чотири діди несли на ношах плетений козуб, обмащений всередині глиною. В козубі був жар з Родового вогнища. Діди несли його поважно й бурмотіли чаклунські слова.
В лісі панували світло й тиша. Вітер давно зірвав з дерев пожовкле листя, сніг устелив землю пухом пороші. Ані шелесне. Копитні звірі причаїлися десь у темних хащах. Олені й козулі намагалися якнайменше лишати після себе слідів.
Тільки мамонти і носороги нікого не боялися. Вони блукали лісами й топтали важкими ногами давно прокладені стежки.
Цього дня кошлаті хумми паслися на вигорілій галявині. Гілляки похилилися на узліссі аж до землі, з-під тонкого снігу стриміла трава і голі чагарі. Слонята об'їдали низенькі кущі, а їхні неповороткі батьки обламували товсті гілки.
Враз старий вожак тривожно нашорошив вуха. На другому боці галявини закурів ряд сизих димків. Потріскуючи, горіло галуззя. В одному місці жовте полум'я охопило кущ ялівцю.
Вогонь — найстрашніше лихо для звірів. Його бояться навіть сильні володарі лісів. Лісова пожежа — це жах для всього живого. Хумми наїжачили гриви горбів і насторожились. Не було сумніву: за вогнем причаїлися двоногі. Запах їхніх шкур долинав разом з туманом вогняного гару. Старі хумми відчули біду. Вони бачили, як жовті язики вогню розгоряються півколом з трьох боків по краях галявини. Лише один край її ще вільний од вогню та підозрілих запахів.