Наче два величезні шкіряні клапті, вони піднялись і відстовбурчилися на голові. Хобот витягнувся вперед, хумма шумно вдихнув у себе свіжий струмінь уже прохолодного повітря.
Із заходу тягнуло вітерцем. Разом з ним долинав запах, який ні з чим не можна порівняти і який завдавав страху навіть найсильнішому із звірів. Це був їдкий, гіркуватий запах лісового диму. До нього примішувався той особливий дух двоногих істот, що його бояться і звірі, і птахи.
Маленькі очиці хумми тривожно оглядали край галявини, і ось голубувата цівка диму зазміїлася з того боку, звідки сходить сонце. Вітер доносив потріскування сухих гілок, духмяний запах горілого ялівцю й живиці.
Вожак підняв хобот і протрубив сигнал тривоги. Усе стадо враз заворушилося. Голови повернулися на схід, і слонихи занепокоєним вищанням почали кликати малюків, що розбрелися по чагарнику.
На якусь мить дорослі мамонти завмерли в німому чеканні. В цей самий час від узлісся відокремилися три дивні постаті, несхожі на жодного з жителів лісу. Вони були густо обв'язані сухими ялиновими гілками. Кожна з постатей тримала в руках по величезній палаючій смолистій гілляці.
Дивні істоти розмахували вогнем і повільно наближалися до стада.
Усі горбаті самці підняли свої величезні хоботи, і уривчасті звуки розляглися на лісовій галявині. Слонихи перші почали відступати. Слонята риссю затрюхикали за ними. Позаду, важко ступаючи і розкинувши, як крила, велетенські вуха, замикали похід самці. Найстаріший і найбільший з них і далі стояв на місці й дивився на небезпеку, що насувалася. Хобот його був грізно піднятий до неба, а білі бивні, немов товсті криві стовбури, стирчали вперед. Вони загиналися в боки і назад, наче білі краї велетенської ліри. Він стояв сам один і був схожий на темну бронзову статую. Здавалося, він готувався зустріти таємничих ворогів і знищити їх. На вигляд він був страшний. Та люди й далі наступали. Іншим разом кошлата постать страховиська злякала б їх. Але зараз вони відчували за собою непереможну силу, яка все підкоряє на своєму шляху. Мамонти боялися вогню, але наївні люди гадали, що силу їм надало заклинання Матері матерів.
Ао йшов попереду. Від його смолоскипа бризками розлітались іскри. І клуби їдкого диму подразнювали ніздрі старого вожака хуммів.
У цей час до вух мамонта долинув закличний гук самиць. Велетень важко повернувся і рушив доганяти своє стадо. Він ішов не поспішаючи, але величезні кроки його були такі широкі, що людині довелося б бігти, щоб не відставати.
Мамонти перетинали галявину. Кущі тріщали під їхньою вагою. Мисливці майже бігли, однак на чималій відстані — близько підходити було небезпечно.
Хумми поверталися тією ж самою стежкою, якою прийшли сюди. Самці іноді зупинялись і оглядалися на переслідувачів. Мисливці, як і перше, розмахували запаленими гілками й просувалися слідом за ними.
Мамонти дійшли до стрімкого берега. Тут слонова стежка розгалужувалась: одна вела понад кручею на південь, друга — на північ.
На якусь мить слонихи затримались. Вони оглядалися на слонів, що відстали, ніби запрошуючи їх швидше йти за ними.
Коли самці стали наближатись, велетенська слониха, найстаріша і найбільша в усьому стаді, звернула на стежку, що вела на північ, і решта слухняно рушила за нею.
Мисливці дуже здивувалися, коли побачили, що стадо повернуло на північ. Як же так: адже вони просили свою Ло, щоб вона допомогла підігнати стадо до селища Червоних Лисиць, а Червоні Лисиці жили на південь, а не на північ від галявини хуммів. Невже заклинань було не досить?
Вони поділилися сумнівами з Вовчою Ніздрею.
— Не бійтеся,— сказав Ніздря,— вони шукають іншого спуску. Цей надто крутий. Хуммам важко тут спускатися.
Мисливці заспокоїлись.
Тим часом хумми йшли далі й далі. Ця стежка й справді була значно ширша, йти нею було просторіше.
Слонихи ступали обережно і весь час повискували, кличучи дітей, які по дитячому легковажно відбивались од стада то ліворуч, то праворуч. Їм подобалося забиратись у кущі і ласувати свіжими гілками. Часом вони починали ганятись один за одним, випереджаючи передніх, ломлячись чагарями.
Пустунам подоболося, розігнавшись, несподівано штовхнути лобом переднього просто у хвіст і примусити його прискорити ходу, щоб уникнути повторного удару. Один з бешкетників утнув такий ризикований жарт навіть на самісінькому краю урвища.