Після закінчення обряду хвіст спалили на вогнищі. В землянці можна було задихнутися від смороду горілої шерсті та шкіри. Всі жінки квапливо накинули хутряні сорочки й вивели очманілих від диму родоначальниць на повітря. Біля пастки за знаком старших матерів почався святковий бенкет.
Спершу опустили в неглибоку могилу Уллу і з ним його речі: кремінний ніж і кийок. Балла поклала і намисто, яке він надів на неї навесні. Кинули у яму турячий ріг, з якого мисливець пив, і торбину, що з нею він ходив на полювання. У руки тицьнули шматок мамонтового м'яса, щоб не заздрив тим, хто бенкетує. Тіло квапливо засипали піском, бо його тінь не повинна втручатися в справи живих. Коли могилу засипали, всі полегшенно зітхнули. Цілий рік після похорону Улли ніхто не вимовить його ім'я уголос, бо тінь небіжчика може подумати, що її кличуть, і вийде з могили. Нехай собі краще лишається під землею і не лякає живих.
Бенкет почався з пригощання обох заклинательок. Їм налили крові й дали по шматку хобота, щоб іще могутнішими стали їхні заклинання.
Чоловіки спускалися в пастку й виносили звідти шматки жирного мамонтового горба. Сало давали насамперед жінкам і дітям. Майже всі чоловіки посідали поряд зі своїми дружинами: Ао — з Кандою, Вовча Ніздря — з Цакку; на підборідді у неї, як і раніш, сяяло перламутрове кільце. Змужнілий Уа теж одержав гарний шматок. Він підійшов до Балли, яка сиділа осторонь зі своїм хлопчиком на руках, і вони по-братньому поділили шматки м'яса. Балла була голодна і жадібно їла. Обоє сміялися.
Після тієї великої облави, що принесла дружнім родам Червоних і Чорнобурих Лисиць великого мамонта, сполохане стадо хуммів пішло від їхнього стійбища.
Північні олені, які блукали поблизу, теж почали обминати небезпечне місце. Вони ніколи не відзначалися великим розумом, але пам'ять у них була непогана. Виняткове оленяче чуття підказувало звірам про наближення двоногих за багато кілометрів, коли вітер віяв од їхніх землянок. Те ж саме можна сказати й про турів, козуль та інших копитних. Навіть птахів поблизу ставало дедалі менше. Підлітки знищували їхні гнізда, і з року в рік густота пташиного населення помітно зменшувалася.
З кожним роком у селищах біля Великої річки жити ставало важче. Дедалі частіше жителі обох селищ влягалися спати голодні. Старі втрачали сили. Бабусі бурмотіли свої заклинання. Матері матерів виходили ранками і манили худими руками звідусюди далеку вперту дичину... Мисливські ватаги нишпорили по берегах річки у пошуках бажаної здобичі. Удача рідко їх обдаровувала. Доводилося вгамовувати голод рибою, незважаючи на нехіть до неї. Вони нахромлювали її на гострі палиці й, не шкребучи, обсмажували на вогні.
Зовсім занедужала стара Ло. Серце в неї знесилено билося, вона задихалася. Нарешті наказала покликати всіх дочок, старших онуків і оголосила, що хоче переселитися на підземні луки. Там її молодші й старші родичі, ті, що вже раніш залишили селище. Всі вислухали її досить спокійно. Незабаром усе селище готувалося до переходу на підземні луки хворої матері Ло.
За землянкою, біля самої стіни, чоловіки викопали довгу яму на три кроки завдовжки і з метр глибиною. Коли яма була готова, в неї поклали оленяче хутро і посипали зеленою хвоєю те місце, на яке мали покласти Ло.
Жінки наробили берестяних чашок, поклали в них трохи риби, шматочки сирого м'яса, черепашок і горіхів. Стару загорнули у м'яку шкуру і обережно опустили на дно могили. Під стінами в ямі поставили берестяний посуд, чашку з водою і розклали прикраси — ті, що їх за життя особливо любила Ло. В ногах у невеличку ямку насипали жару з великого багаття. Діти насипали грибів і ягід.
Тіло Матері матерів притрусили червоною охрою і заклали могилу товстими ялиновими гілками. Гілля накидали так багато, що над могилою утворився довгий зелений пагорб. Зверху його присипали пухкою землею, і на цьому обряд похорону закінчився. Стара Ло склепила стомлені очі і вже більше не розплющувала.
Після похорону Матері матерів селищани не захотіли більше залишатися в голодній місцевості. В кращі хутра, що висіли на стінах землянок і лежали долі, жінки загорнули свій домашній скарб, взяли одяг, берестяний посуд, за спини почепили мішки з немовлятами. Чоловіки озброїлися списами, кам'яними ножами. Чотири діди підняли зарані налаштовані неоковирні ноші, до яких був прив'язаний козубок. Дно його густо помастили товстим шаром глини. З великого вогнища поклали туди трохи жару і кілька головешок, щоб забрати з собою частину Родового вогню.
Незабаром усе населення селища, перебрівши річку, розтяглося вздовж пологого берега річки. Попереду йшли озброєні мисливці, за ними — діди з Родовим вогнем та жінки з дітьми, а в кінці каравану — гурт молодих мисливців та підлітків. Хлопчаки шастали скрізь, шукаючи пташині гнізда і видираючи яєчка, нори жирних пстругів, доганяли зайчат, тягали з води коло берегів дрібну рибу, двостулкові черепашки та десятиногих раків.