За широкими луками, далеко на півночі, бовваніла вузька смужка синього лісу. Хумми прямували туди. З кожним кроком їхні тємні туші все меншали й меншали, поки з величезних тварин вони не перетворилися на ланцюжок рухомих комашок.
Куолу набридло дивитися на стадо, що віддалялося. Він перестав реготати, нахилився й знову жбурнув каменюку.
— Сердитий,— мовив Улла й несміливо глянув на Куолу.
— Краще ходімо додому,— сказав Ао.— Нічого немає.
— Матерям їсти треба. Старим, дітям хто принесе їжу? Матері матерів потрібна їжа,— додав Ніздря.
Треба було домовитися з Куолу, щоб іще більше не розгнівити його. Якщо вони підуть забороненою дорогою, він може зіпсувати будь яке інше полювання. Не можна було й думати про домівку, поки не матимуть якоїсь великої здобичі. Мисливці вирішили йти далі новими місцями, до того ж проти вітру. Звірі чуткі, і якщо до них долинає людський дух, вони ховаються і втікають.
Щоб задобрити страшного Куолу, Улла приклав руки рупором до губ і закричав:
— Куолу! Куолу! Хумми пішли, не треба нам хуммів. Бери собі слоня. Візьми здобич. Ми підемо. Пощастить — принесемо жирний шматок і Куолу.
Куолу посміхнувся, мовчки махнув рукою, і мисливці рушили далі.
КУОЛУ
Чому ж такий страшний був для мисливців Куолу? Звідки цей страх, це полохливе бажання задобрити його?
Куолу стали боятися відтоді, як він тут оселився. Він був з роду Вуррів, тобто Ведмедів. Стійбище містилося на відстані кількох днів ходи, на березі притоки Великої річки. Вурри жили в курних землянках, схожих на глибокі нори, на схилах річкових берегів. У кожному стійбищі жив окремий рід. Основою роду були жінки-матері. Вони були господинями землянок, займалися чаклунством, знали багато заклинань і замовлянь: від зубного болю, від різних хвороб, від нападу звірів.
На чолі кожного роду стояла найстаріша, найвправніша і найшановніша з чаклунок. Її вважали наймогутнішою серед усіх. Всі інші діставали чаклунську силу тільки від неї. Її вважали прабабусею всього дитячого та юного населення.
Жінки зі своїми дітьми, підлітками та дівчатами становили напівосіле населення стійбища. Чоловіки-мисливці вели напівкочівне життя. Вони то з'являлися, то знову зникали. Цілими днями, іноді тижнями блукали вони, шукаючи здобичі, і, коли щастило, приносили її для всіх. Всі матері вважалися сестрами. Їхні діти, тобто всі дівчата і юнаки, так само вважалися братами й сестрами. Юнаки ходили у сусідні стійбища і там шукали собі наречених. Вони надовго залишались жити в селищі своїх дружин, перебуваючи там теплу пору року.
Коли наставали холоди, а то й раніше, поверталися вони до стійбища матерів, щоб полювати і добувати їжу для рідного селища.
Жили вони окремо від незаміжніх сестер і молодших братів, у великій землянці, куди мали доступ лише мисливці та діди.
Люта випала зима в долині Великої річки. Вона була дуже довга и сніжна. Віхоли та заметілі бурхали тут цілі місяці. Глибокі замети нерідко ховали під собою землянки з людьми. Особливо багато снігу приносили західні вітри. Іноді після великих буранів жителям важко було вийти із своїх засипаних нір.
Та хоч яка довга зимова пора, весна брала своє. Вона, хоч і пізня, руйнувала білі бастіони зими. На звільненій від снігу землі зацвітали весняні квіти. Селища Великої річки зустрічали перемогу сонця піснями, танцями та іграми.
Бувало іноді й так, що дружини йшли з чоловіками до селища їхніх матерів і залишалися в ньому назавжди.
Волею долі молодий Куолу став чоловіком своєї ровесниці Ізи, дівчини з того ж роду Вуррів.
Вони були дітьми різних матерів, але як члени одного роду, за звичаєм Вуррів, мали зватися братом і сестрою.
Їхній шлюб був порушенням звичаїв і усталених понять племені. В очах родичів вони вчинили злочин, до того ж непростимий.
Вчинок цей зробив їх відщепенцями в своєму власному селищі. Ніхто не хотів жити з ними під одним дахом.
Мисливці вигнали Куолу з чоловічої землянки. Жінки не пускали Ізу до себе. Куолу та Ізі довелося нашвидкуруч викопати маленьку землянку на краю селища й окремо добувати собі їжу.
Незабаром сталася подія, що остаточно зробила неможливим їхнє сумісне життя зі своїми родичами.
В їхньому селищі особливо суворо дотримувались вшанування Родового вогню. Неповага до нього каралась як найтяжчий злочин.
Родовий вогонь горів у окремій печері, викопаній у вапняковій кручі. До печери мали право заходити лише Мати матерів племені і й ще чотири бабусі, на яких покладався обов'язок підтримувати вогонь, підкладати гілки та хмиз.