— То ви живете тут, в Осло? — запитав я.
Він кивнув.
— У Скьойені.
— І одружені з…
Я погортав папери, зробивши невдоволене обличчя, яке показує кандидатам, що це саме від них очікується ініціатива.
— З Каміллою. Ми у шлюбі вже десять років. Двоє дітей. Школярі.
— А як би ви охарактеризували ваш шлюб? — спитав я, не підводячи на нього очей. Дав йому дві довгі секунди і продовжив, коли він так і не спромігся відповісти: — Ви й досі вважаєте себе одруженим, попри те, що останні шість років ви проводили дві третини життя на роботі?
Я підвів очі. Розгубленість у погляді, як і очікувалось. Я був непослідовним. Збалансоване життя. І необхідність самовіддачі. Вони погано поєднуються. Минуло чотири секунди, перш ніж він відповів. Одна секунда — зайва.
— Сподіваюсь.
Упевнена, відпрацьована посмішка. Та все-таки недостатньо відпрацьована. Для мене. Він відповів моїми ж словами, і я зарахував би це як плюс, якби в цьому була навмисно обміркована іронія. Однак у даному випадку це лише неусвідомлене копіювання репліки людини, чий статус вважається вищим. НИЗЬКА САМООЦІНКА, записую я. До того ж, він «сподівається», а не знає, не передвіщає, не бачить майбутнього у кришталевій кулі й навіть не здогадується про те, що кожен керівник має як мінімум справляти враження ясновидця.
НЕ ІМПРОВІЗАТОР. НЕ ПІЛОТ ХАОСУ
— Вона працює?
— Так. У адвокатській конторі, в центрі.
— Щодня, з дев’ятої до четвертої?
— Так.
— А коли діти хворіють, хто лишається вдома?
— Вона. Але, на щастя, Ніклас і Андерс так рідко…
— То у вас немає ані хатньої робітниці, ані когось іще, хто був би вдома вдень?
Він сумнівався, як і всі кандидати, коли вони не певні, якої відповіді від них чекають. Що прикро, брешуть вони при цьому вкрай рідко. Ландер похитав головою.
— Судячи з вашого вигляду, ви дбаєте про здоров’я, Ландере?
— Так, займаюся спортом регулярно.
Жодних сумнівів цього разу. Усі знають, що підприємству не потрібен топ-менеджер, з яким станеться інфаркт на першій же крутій гірці.
— Біг підтюпцем і на лижах, мабуть, так?
— Так-так, уся наша родина любить бувати на природі. У нас навіть є гірський будиночок у Нуреуф’єллі.
— Зрозуміло. Отже, і собака є?
Він похитав головою.
— Немає? Алергія?
Енергійне хитання головою. Я записав: МОЖЛИВО, ВІДСУТНЄ ПОЧУТТЯ ГУМОРУ.
Тут я відхилився на спинку крісла і з’єднав кінчики пальців. Жест, звісно, перебільшено показний. Але що тут скажеш? Такий я є.
— Як ви оцінюєте свою репутацію, Ландере? І що ви зробили, аби у неї була ціна?
Він насупив спітніле чоло, намагаючись зрозуміти. Дві секунди, капітуляція:
— У сенсі?
Я зітхнув так, щоб він почув. Озирнувся, начебто у пошуках якогось наочного прикладу, який досі не використовував. І, як і завжди, знайшов його на стіні, перед собою.
— Ви цікавитеся мистецтвом, Ландере?
— Трохи. Дружина цікавиться, у всякому разі.
— Моя теж. Бачите он ту картину? — Я вказав на «Sara gets undressed», портрет двометрової висоти на латексі — жінка у зеленій сорочці, схрестивши руки, збирається зняти через голову червоний светр. — Подарунок моєї дружини. Художник Джуліан Опай, річ ціною у чверть мільйона крон. Чи є у вас предмет мистецтва такої цінової категорії?
— Взагалі-то так.
— Вітаю. Чи можна, дивлячись на нього, вгадати, скільки він коштує?
— Навряд чи.
— Саме так — навряд чи. Ось ця картина складається з кількох штрихів, голова жінки — це овал, нуль без обличчя, а фарбу нанесено рівно, без жодної текстури. До того ж її оцифровано, тож її можна роздрукувати, натиснувши одну клавішу.
— Жах.
— Єдина — на мій погляд, єдина — підстава для того, щоб картина коштувала чверть мільйона, — це репутація художника. Чутки про те, що він майстер, віра ринку в те, що він геній. Тому що геніальність — це така річ, яку руками не помацаєш, і ніхто ніколи у ній цілковито не впевнений. Ось так і з керівниками, Ландере.
— Я розумію. Репутація. Керівник має викликати довіру.
Позначаю у себе: НЕ ДУРЕНЬ.