— Причому те, як кандидати сприймають таку задачу, не менш важливе, ніж те, чи зуміють вони її розв’язати.
— Давай уже, — сказала вона.
— Якщо просте число…
— Стривай! «Просте число» — це яке?
— Те, що ділиться тільки на себе та на одиницю.
У неї на обличчі і досі не з’явилося того відстороненого виразу, яке зазвичай з’являється у жінок, варто завести розмову про числа, і я продовжував:
— Часто буває, що прості непарні числа ідуть підряд. Наприклад, одинадцять і тринадцять. Сімнадцять і дев’ятнадцять. Двадцять дев’ять і тридцять один. Розумієш?
— Розумію.
— Та чи існують приклади трьох послідовних непарних чисел, які усі були б простими?
— Звичайно ж ні, — сказала вона і піднесла келих з пивом до рота.
— Ага. І чому ж?
— Вважаєш, я зовсім дурепа? У числовому ряду з п’яти послідовних чисел одне з непарних обов’язково буде кратне трьом. І що далі?
— Далі?
— Ну, далі, в чому логічна задача?
Вона зробила великий ковток пива з келиха і подивилася на мене з неприхованою нетерплячою цікавістю. У «Майкрософт» кандидатам дається три хвилини на те, щоб дати пояснення, яке вона дала за три секунди. У середньому цю задачу розв’язували п’ятеро зі ста. І я думаю, що я закохався у неї саме через це. Пам’ятаю, принаймні, що я написав тоді на серветці: ПРИЙНЯТИ.
І я знав тоді, що можу закохати її у себе, тільки доки ми сидимо, і що варто мені піднятися, як чари буде зруйновано. Тож я продовжував говорити. Ще говорити. Говорячи, я виростав до метра вісімдесяти п’яти. Говорити я вмію. Та вона перервала мене, щойно я розійшовся.
— А ти любиш футбол?
— А… а ти? — розгубився я.
— Завтра «Куїнз Парк Рейнджерз» грають проти «Арсеналу» в Кубку Ліги. Тобі цікаво?
— Ще б пак, — відповів я. Маючи на увазі, що мені цікава Діана — до футболу я цілком байдужий.
У шарфі у темно-синю смужку вона кричала до хрипоти в лондонському осінньому тумані на Лофтус-роуд, поки її маленьку нікчемну команду «Куїнз Парк Рейнджерз» ганяв як хотів великий дядько «Арсенал». Я не міг відвести погляду від її страдницького обличчя і з усієї гри зрозумів тільки те, що у «Арсеналу» шикарна форма, біла з червоним, а у «Рейнджерз» — біла у синю смужку, від чого здавалося, що полем бігають карамельки.
Під час перерви я спитав, чому вона не вибрала сильну команду на зразок «Арсеналу», яка мала б усі шанси на перемогу, замість цих комічних статистів, «Рейнджерз».
— Тому, що я їм потрібна, — відповіла вона. Цілком серйозно. Я їм потрібна. Тепер я розумію мудрість слів, яку тоді не вловив. І, гортанно розсміявшись, вона спорожнила пластиковий келих пива. — Вони як безпомічне маля. Подивись на них. Вони такі лапочки.
— І в повзунках, — сказав я. — «Пустіть до мене малих цих…» Це що, твій девіз?
— Гм, — відповіла вона, схилила голову набік і глянула на мене, широко посміхнувшись. — Певно, що так.
І ми обоє засміялися. Легко й невимушено.
Результатів матчу я не пам’ятаю. Хоча ні, пам’ятаю: поцілунок біля суворого цегляного пансіонату для дівчат «Шепердз-Буш». І самотня безсонна ніч з божевільними й виразними фантазіями. За десять днів я побачив її обличчя у хиткому світлі стеаринової свічки, вставленої у винну пляшку на її нічному столику. Ми тоді вперше кохалися, очі у неї були заплющені, жилка на лобі напнулася, на обличчі були чи то злість, чи то біль, поки її стегна шалено билися об мої. Таке саме страдницьке обличчя, як і тоді, коли її «Рейнджерз» вилетіли з Кубка Ліги. Потім вона сказала, що любить моє волосся. Пізніше це стане рефреном мого життя, але тоді я почув це вперше.
Минуло півроку, перш ніж я зізнався їй, що якщо мій тато працює в посольстві, це не обов’язково означає, що він дипломат.
— Шофер, — повторила вона, притягнула до себе мою голову і поцілувала. — Отже, він зможе привезти нас із церкви на посольському лімузині?
Я не відповів, але наступної весни ми обвінчалися, з розкошами, але без помпи, у соборі Святого Патріка у Хаммерсміті. Відсутність помпи виражалася в тому, що я вмовив Діану на весілля без друзів і родичів. Без батька. Тільки ми, чисті та невинні. А розкішною була сама Діана, вона блищала, як два сонця і місяць на додачу. До речі, і «Рейнджерз» того дня виграли, тож таксі пробиралося до її однокімнатної квартирки в «Шепердз-Буш» крізь натовп їхніх уболівальників з карамельними прапорами і прапорцями. Ми жили самі для себе. І тільки коли ми нарешті повернулися в Осло, вона завела мову про дітей.