Я поглянув на годинника. Уве мав уже прийти. Поглянувши у дзеркало, я зустрівся поглядом з однією з блондинок. Погляди зачепилися достатньо надовго, щоб це можна було при бажанні зрозуміти неправильно. Красуня з порносайта, якісна робота пластичного хірурга. Та у мене бажання не було. І мій погляд ковзнув далі. Саме з цього почалася моя перша ганебна пригода — з надто довгого погляду. Перший акт мав місце в галереї. Другий — тут, у «Суші & Кава». Третій — у маленькій квартирці на Ейлерт-Сундс-гате. Але Лотте — це закритий розділ, і такого більше ніколи, ніколи більше не станеться. Мій погляд продовжував далі ковзати залом і зупинився.
Уве сидів за столиком, якраз навпроти входу. І робив вигляд, що читає «Дагенс нерінгслів».[2] Що вже само по собі чудасія. Мало сказати, що Уве Чикерюд зовсім не цікавився курсами акцій і більшою частиною того, що відбувається у так званому суспільстві, — він і читав не без зусиль. І писав. Досі пам’ятаю його заяву про прийом на роботу начальником охоронного агентства — з такою кількістю орфографічних помилок, що я повеселився від душі.
Я зістрибнув з високого табурета і попрямував до його столика. Він сидів, склавши «Дагенс нерінгслів», і я вказав головою на газету. Він посміхнувся, показуючи, що її можна взяти. Я мовчки забрав її і повернувся на своє місце за барною стійкою.
Наступної хвилини я почув, як грюкнули вхідні двері, і, глянувши у дзеркало, побачив, що Уве Чикерюд уже пішов. Я погортав газету до сторінок з курсами акцій, обережно накрив рукою ключ, що там лежав, і опустив його у кишеню піджака.
Коли я повернувся в офіс, на мобільному мене очікувало шість есемесок. Я зітер п’ять з них, не читаючи, і відкрив шосту, від Діани:
Нагадую, сьогодні ввечері вернісаж, ти мій талісман.
Вона вставила смайлик у сонячних окулярах, один з приколів телефону від «Прада», який я подарував їй на тридцятидворіччя минулого літа. «Якраз про нього я і мріяла!» — скрикнула вона, розірвавши подарунковий папір. Але ми обоє знали, про що вона мріяла більше за все. І чого я так і не дав їй. Але тим не менш вона збрехала і поцілувала мене. Чи можна хотіти більшого від жінки?
3. На вернісажі
Метр шістдесят вісім. Немає потреби ходити до ідіота-психолога, щоб зрозуміти: це вимагає компенсації, маленький зріст потребує великих справ. Ми знаємо, що неймовірну кількість найзначніших витворів людства створено коротунами. Ми підкорили імперії, породили найгеніальніші ідеї, зафільмували найпрекрасніших жінок — коротше кажучи, ми завжди обираємо туфлі на високій платформі. Окремі недоумки, виявивши, що багато сліпих стає прекрасними музикантами, а деякі аутисти можуть добувати в думці квадратні корені, роблять висновки, буцімто будь-яка неповноцінність — це приховане благо. По-перше, це маячня. По-друге, я не те щоб карлик, я лишень трохи нижче середнього зросту. По-третє, більше сімдесяти відсотків людей вищого соціального прошарку мають зріст вище середнього по своїй країні. Високий зріст також напряму корелює з інтелектом, рівнем статків та рейтингом у суспільній думці. Коли я пропоную людину на керівну посаду в економіці, зріст для мене — один з найголовніших критеріїв. Високий зріст передбачає повагу, довіру та авторитет. Високі люди — помітні, вони не можуть сховатися, вони як щогли, з яких вітром здуває будь-який бруд, вони можуть спокійно стояти там, де стоять. А коротуни снують у каламутній воді біля самого дна, у них є потаємний план, своя програма, головне в якій те, що ти — коротун.
Нісенітниця, звісно, але коли я обираю кандидата, я керуюся не тим, що даний суб’єкт буде краще працювати, а тим, що він більше сподобається клієнтам. Я знаходжу для них світлу голову, що сидить на такому тілі, яке б їх влаштовувало. Судити про перше самі вони не в змозі, зате друге бачать на власні очі. Так само, як багатенькі так звані поціновувачі на вернісажах Діани — їм не вистачає знань оцінити портрет. Зате вони в змозі прочитати підпис художника. У світі безліч людей, які платять шалені гроші за погані картини гарних художників. І за посередні голови на високих тілах.
Я їхав на новому «вольво-880» вгору звивистою дорогою, що вела до нашого нового і занадто дорогого будинку в районі Воксенколлен. Я купив його, бо коли ми його дивилися, у Діани було страдницьке обличчя. Жилки на лобі, які проступали, коли ми кохалися, поголубішали й запульсували над мигдалеподібними очима. Вона підняла праву руку і прибрала пасмо короткого, гарного, солом’яного кольору волосся за праве вухо, начебто щоб краще чути, щоб вслухатися і перевірити, чи не обманюють її очі: що це саме той будинок, який вона шукала. І я зрозумів її без жодного слова. І навіть коли вогонь у її очах згас, після того, як агент сказав, що їм уже запропоновано на півтора мільйона більше від заявленої вартості, я знав, що мушу купити їй цей будинок. Оскільки тільки через таку жертву я можу спокутувати те, що відмовив її народжувати дитину. Вже не пам’ятаю, які аргументи я наводив на користь аборту, та всі вони були фальшивими. А правда була в тому, що якщо ми з нею насправді займемо усі триста шалено дорогих метрів, місця для дитини тут уже не буде. Точніше, тут не буде місця для мене і дитини одночасно. Адже я знав Діану. Вона, на відміну від мене, патологічний однолюб. Я зненавидів би цю дитину з першого дня. Замість цього я запропонував їй іншу ниву. Будинок. І галерею.