— Чого це?
— У мене завтра ввечері гості. Дама.
— Нічого, зачекає.
— Пардон, не вийде.
— Не вийде?
— Це Наташа.
Я не вірив своїм власним вухам:
— Російська курва?
— Не називай її так.
— А хіба ні?
— Я ж не називаю твою дружину силіконовою Барбі.
— Ти порівнюєш мою дружину з цією шльондрою?
— Я ж сказав, що не називаю її силіконовою Барбі.
— На твоє щастя. Діана повністю натуральна.
— Брешеш.
— Ані краплі.
— О’кей. I’m impressed.[12] Та у будь-якому випадку завтра ввечері я нікуди не поїду. Я висів у Наташі в листі очікування три тижні й зніматиму весь сеанс. На відео.
— Зніматимеш? Що за маячня?
— Мені ж треба щось дивитися до наступного разу. Хто його знає, коли він іще буде.
Я розсміявся:
— Ти збожеволів.
— Чому ти так кажеш?
— Ти кохаєш повію, Уве! Жоден нормальний чоловік не може кохати повію.
— А ти звідки знаєш?
Я застогнав:
— А що ти скажеш своїй коханій, коли витягнеш свою бісову відеокамеру?
— Вона нічого не знає.
— Прихована камера у шафі?
— Та в якій шафі? Мій будинок, до твого відома, повністю знаходиться під відеонаглядом.
З того, що розповідає мені Уве Чикерюд, мене вже нічого не дивує. Він казав, що, коли не зайнятий, він в основному сидить перед телевізором у своєму маленькому будиночку на лісовій галявинці в Тонсенхагені. І що він любить стріляти в екран, коли по ящику показують не те, що йому подобається. Він вихвалявся своїми австрійськими пістолетами «Глок», або «дамками», як він їх називав, оскільки у них немає курка, який треба було б зводити для подальшого, так би мовити, виверження. Для стрільби по ящику Уве зберігав холості патрони, але якось одного разу забув, що у нього повен магазин бойових, і розніс на друзки новий плазмовий «Піонер», вартістю тридцять тисяч. Коли він не стріляв по телевізору, він гатив з вікон по пташиній дуплянці, яку сам повісив для сов за будинком. А одного вечора, сидячи перед телевізором, він почув, як затріскотіли дерева біля будинку, відчинив вікно, прицілився з гвинтівки «Ремінгтон» і вистрілив. Куля пробила звірові голову між рогами, й Уве довелося звільняти морозилку від стосу «Піци грандіози». Наступні півроку він їв тільки біфштекси з лося, лосячі карбонади, тушковану лосятину, лосячі котлети і тефтелі, доки міг на них дивитися. А потім він знову звільнив морозильник і знову завантажив «Грандіозою». Усі ці історії здавалися мені цілком правдоподібними. Але ця…
— Під повним відеонаглядом?
— Працюючи в «Триполісі», можна і собі щось ухопити, чи не так?
— І ти зможеш просто увімкнути ці камери так, що вона не помітить?
— Саме так. Я приводжу її, ми заходимо в будинок. За п’ятнадцять секунд, якщо я не вимикаю сигналізацію за допомогою пароля, вмикаються камери в «Триполісі».
— І у тебе вдома завиє сирена?
— Ні, беззвучна тривога.
Технічно задум я, звісно, розумів. Тривога вмикалася тільки у «Триполісі».
Суть у тому, щоб не злякати крадіїв, поки «Триполіс» телефонує у поліцію і виїжджає сам, протягом п’ятнадцяти хвилин. Мета — схопити крадіїв на місці злочину, перш ніж вони втечуть разом із краденим, на той випадок, якщо їх не вдасться ідентифікувати за відеозаписом.
— Я сказав хлопцям на чергуванні, щоб не відправляли машини, зрозумів, еге ж? Нехай просто сядуть біля моніторів і насолоджуються.
— Ти хочеш сказати, що ці твої хлопці будуть сидіти і дивитися на тебе і твою російську… Наташу?
— Радістю треба ділитися. Шкода, що камера не відстежує ліжко, це приватний простір. А я попрошу її роздягатися у кріслі біля телевізора, зрозумів? Вона не проти моїх вказівок, що цінно. Посаджу її там, нехай сама себе попестить пальчиком. Там класний кут зйомки, треба тільки попрацювати з освітленням. А дрочити я буду за кадром, зрозумів?
З мене було достатньо інформації.
Я кахикнув:
— У такому разі ти відвозиш Мунка сьогодні вночі. А Рубенса післязавтра, згода?
— Домовились. А з тобою нічого не сталося, Роджере? Голос у тебе якийсь дивний.
— У мене все нормально, — відповів я і витер чоло тильним боком долоні. — Усе в повному порядку.
Я поклав слухавку і вийшов з телефонної будки. Сутеніло, але я цього не помічав. Адже все було у повному порядку. Я стану мультимільйонером. Відкуплюся від усього і буду вільним. Світ і все у ньому — включаючи Діану — буде моїм.
Удалині гуркотів грім, схожий на розгонистий низький сміх. Упали перші краплі дощу, і підошви моїх туфель весело застукотіли бруківкою на бігу.
7. Вагітність
Була шоста вечора, дощ скінчився, і небо на заході над Осло-фіордом було вкрите золотим серпанком. Я завів «вольво» у гараж, вимкнув двигун, зачекав. Коли двері за мною опустилися, я ввімкнув світло у салоні, відкрив чорну теку і дістав сьогоднішню здобич. «Брошка». Єва Мудоччі.
Я дозволив погляду ковзнути її обличчям. Мунк, напевне, був у неї закоханий, інакше не зміг би намалювати її такою. Схожою на Лотте. Вловити мовчазний біль, тихе божевілля. Я вилаявся собі під ніс і важко, зі свистом втягнув повітря через передні зуби. А потім відтягнув оббивку подвійної стелі над головою. Це був мій власний винахід для того, щоб ховати картини, перетинаючи з ними кордон. Я тільки звільнив передній край даху салону, як висловлюються автомобілісти, — його притискала верхня частина облямівки вітрового скла. Потім я приклеїв до зворотного боку дві стрічки-липучки й, акуратно надрізавши оббивку навколо освітлювального плафона, отримав пречудову схованку. Проблема транспортування великих картин, особливо старих пересохлих полотен, у тому, що везти їх треба горизонтально, у розкладеному стані, не скручуючи, інакше живописний шар може потріскатися і картину буде зіпсовано. Перевезення потребує місця, а вантаж надто помітний. Але на чотирьох квадратних метрах стелі вистачало місця для найбільших картин, і їх було чудово сховано від запопадливих митників із собаками, які, на щастя, не мали нюху на фарбу і лак.
Я запхав Єву Мудоччі під оббивку, закріпив дах салону липучками, вийшов з машини і попрямував до будинку.
На холодильнику було причеплено записку від Діани, що вона пішла на зустріч зі своєю подругою, Катріне, і повернеться близько півночі. Лишалося іще шість годин. Я відкрив пляшку «Сан-Мігеля», сів за стіл біля вікна і почав чекати. Потім приніс наступну пляшку, згадавши раптом фразу з книги Юхана Фалькбергета,[13] яку мені читала Діана, коли я хворів свинкою. «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Я лежав тоді у ліжку з температурою, боліли щоки і вуха, і я був схожий на спітнілу рибу-фугу, але лікар глянув на термометр і сказав: «Нічого страшного». Та воно й не відчувалося як страшне. Тільки коли Діана натиснула на нього, він знехотя вимовив такі жахливі слова, як менінгіт та орхіт, і ще менш охоче пояснив — запалення мозкових оболонок та запалення яєчок. Але одразу ж додав, що це «в даному випадку вкрай малоймовірно».
Діана читала мені вголос і клала на чоло холодні компреси. Книга була «Четверта нічна варта», а оскільки мені було більше нічим зайняти свій мозок, якому загрожувало запалення оболонок, то слухав я дуже уважно. Особливо мені запам’яталися два моменти. По-перше, це пастор Сигізмунд, що прощав пияка словами: «Всі ми п’ємо, бо всі є спраглими». Напевне, тому, що я знаходив розраду у такому погляді на людину: така твоя природа, і це чудово.
По-друге — це цитата з приміток Понтоппідана,[14] де він стверджує, що одна людина може занапастити душу іншої, може заразити її, затягнути із собою у гріх так глибоко, що її вже не врятувати. У цьому я вже аж ніяк не знаходив розради. І страх забруднити крила янгола стримував мене від того, щоб розповісти Діані про те, чим я займався для отримання додаткового заробітку.
Шість діб вона не відходила від мене, і для мене це було і щастям, і мукою. Позаяк я знав, що ніколи не зробив би цього для неї, принаймні не у разі свинки. Тож коли я нарешті спитав її, навіщо вона це робить, це була просто цікавість. Її відповідь була простою:
13
14